Мені 49 років. Я з міста Охтирки. Мій чоловік і старший син воюють. Я з меншим сином і батьками виїхала на захід України.

У перший день війни ми бачили, як вулицями міста їздили російські танки. Був бій. Неподалік від нашого будинку лежали трупи російських військових. У будинок сусідів потрапив снаряд – уламки долетіли до нашого подвір’я. Були бомбардування. Місто дуже постраждало. Наша хата розбита.

Ми з сином-інвалідом і старенькими батьками сиділи в погребі. Там було сиро й холодно. Ми захворіли, виїжджали з високою температурою.

У нас були запаси продуктів. У школі, що в центрі міста, давали гуманітарну допомогу. Волонтери привозили хліб і молоко. Ми дуже вдячні всім, хто нам допомагав.

Найважче було вибратися з міста. Товариш сина вивіз нас до Полтави. Там ми два дні чекали на поїзд. Людей було дуже багато. Добиралися довго. Нас прихистила моя подруга, з якою я навчалася в молодості. Ми ще на заході Україні, бо окраїни Охтирки досі обстрілюють. Наш ранок починається з перегляду новин і завершується так само. Ми віримо, що добро має перемогти зло.