До війни життя мало стабільність. Тоді ти завжди знав, що тобі є куди ідти, що завтра воно обов'язково буде, знав кожен крок бо "а що може змінитися?".

Коли почалася війна, я була вдома, я не чула звуків вибухів, хоча як потім мені казали, вони були. Мені потрібно було йти в школу і я не розуміла, що відбувається. Розуміння того, що все життя змінилося на до та після, прийшло дуже пізно, оскільки я була ще замалою, щоб повністю зрозуміти, що таке війна.

Спочатку я була впевнена, що ось-ось все закінчиться і що я піду у школу, і що зовсім-зовсім нічого не зміниться. Потім почалися перші повітряні тревоги, перші вибухи, і тоді почав з'являтися страх смерті.

Тоді ми переїхали закордон, там я була впевнена, що все закінчиться за пару місяців, і я повернуся додому. А потім було зруйновоно мою рідну школу у рідному місті, саме тоді почали руйнуватися мрії.

Тільки тоді я почала розуміти, що як було тоді, вже не буде ніколи.

Потім ми переїхали у Київ, де й мешкаємо по сьогодення. Спочатку тут було дуже тихо й спокійно, я почувала себе дуже добре й швидко звикала до нового місця, хоча й залишалися думки, що ось-ось все закінчиться, не може ж воно тривати так довго.

На другий рік війни зруйнувалися усі мрії. Фронт ставав все ближче й ближче. Тоді я змогла з'їздити додому на пару днів, щоб "попрощатися", я розуміла що більше вдома я, скоріш за все, не буду, що мій дім вже не буде дімом, це буде руїна. Було важко це усвідомити, але іншого варіанту просто не було.

Зараз в Києві дуже часті обстріли, зараз майже кожен день в тебе бувають думки про те, що вночі будь-якого дня тебе може не стати. Моє рідне місто - це вже майже й є фронт. Моє життя стало боротьбою, кожен день - це бій, щоб жити.

Зараз мені дуже домогають київські театри. Коли мені погано, я ходжу в театр, там стає спокійніше, там я почуваюся щасливою, там я можу посміхатися і не думати про щось погане. Якби не театр, морально б було набагато складніше. В театрі ти можеш дивитися на інших людей, посміхатися один одному. Я можу дивитися виставу більше аніж 5 разів, бо вона мене заспокоює, бо вона здається кожен раз як ковток свіжого повітря.