Мене звати Ірина Олександрівна. Ми жили в найкращому місті Харків. Діти ходили до школи, ми - батьки, ходили на роботу. Через постійні обстріли,  через велику небезпеку та загрозу для життя дітей ми змушені покинути свій дім, своє рідне місто, свою роботу, свої улюблені речі, .... І з рюкзаками за плечима змушені були рятуватися, вибиратися евакуаційним поїздом на захід України.

Наша бабушка (моя мама) проживала в місті Ізюм. 6 березня 2022 року вона опинилася в окупації і не могла виїхати. І весь час окупації знаходилася в м. Ізюм. Будинок моєї мами через два тижні від початку війни вже стояв без вікон.

В двір прилетіла російська "касета", коли мама бігла по двору і осколки попали їй в тіло. Окупанти не надавали медичної допомоги, вона так і була з осколками.

Потім їй дали довідку, що вона має осколки в тілі. Жила в підвалі, готувала їжу на вогнищі у себе у дворі. Газу не було, перебили газопровід, електрики не було. Два місяці назад мама померла...

В перший день повномасштабної війни ми разом з дітьми тихо мирно спали. Потім почалися потужні вибухи. Гучні, дуже гучні потужні вибухи, і вони не припинялися. В хаті від цього бехкання ліжко підскакувало від полу, всі стакани, вази, все скло в меблях торохтіло. Я зрозуміла, що почалася війна.

Діти були дуже налякані. Почали гортати всі месенджери - а там вибухи по всій Україні. Трохи посидіти в хаті, а потім побігли ховатися в метро. Так ми там жили в метро тиждень,  спали в метро, сиділи в метро, а інколи бігали до хати, щоб погріти чай, взяти ліки....

Намагалася дітям м'яко пояснити, що це війна, але що це ненадовго, що скоро все скінчиться. Щоб не викликати ще більшого стресу у Артема,  бо я і так розуміла по його стану шкіри, по тому, що його дуже сильно посипало - я зрозуміла, що він сильно стресує від звуків вибухів, звуків танків...  

Старший син хворіє на псоріаз. В нього розповсюджений псоріаз по всьому тілу. Будь який навіть маленький стрес і його стає ще більше. До початку війни його стан був нормальний (ремісія), а після такого стресу - його обсипало всього з голови до п'ят. І знову пішла стадія загострення ще більше.  

Менший син після тих подій почав заікатися та здригатися на кожен звук, навіть не дуже гучний. Ми пів року відвідували дитячого психіатра.

Найстрашнішим був день, коли ми намагалися під обстрілами виїхати. В місті вже не ходив міський транспорт, обстріли майже не вщухали. Їжі в нас вже не було.

В магазинах полиці були порожні, хліба не було.  Ми взяли документи та поклала дітям по одним штанцям та сведрику запасному, склали рюкзаки і під обстрілами через пів міста (а Харків - він не маленький) ми добиралися до залізничного вокзалу. 

Постійно було чутно вибухи на сусідніх вулицях. Десь бігли, десь ховалися в підземку. Добралися до вокзалу, стали чекати евакуаційний поїзд. Обстріли міста продовжувалися.

На платформі стояв мільйон людей з дітьми, з тваринами, .... А по коліях  бігали військові з автоматами. Було враження, що нас там всіх на вокзалі розстріляють... А потім через 5 годин очікування нарешті дали евакуаційний поїзд. Люди по головам лізли в той поїзд. Забитий прохід, забиті тамбури. Ми їхали в проході на підлозі, на рюкзаках.. В невідомому напрямку. І не знали, чи доїдемо ми куди-небудь. В дорозі декілька разів поїзд зупинявся. Машиніст казав - обстріли, всім лягти, телефони, світло вимкнути, сидіти тихо.....

Ми стикнулися з гуманітарною катастрофою. На 3-й день в нас в Харкові вже не було хліба, закінчилися консерви. Аптеки не працювали, я не могла купити для сина мазі від псоріазу, заспокійливі всі закінчилися. /Тільки коли переїхали до Львівської області знайшла а аптеках залишки мазів. Люди місцеві почали нести нам продукти, одяг...