Ільїна Вікторія, 14 років, учениця 9-А класу Ліцею №17 Павлоградської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Старостенко Катерина Юріївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого – день, який запам’ятається мені на все життя. Незважаючи на його трагічність, цей день у своєму житті я б могла описати двома словами: смс-повідомлення, хаос. Рано-вранці класний керівник повідомила, що в школу ми не йдемо. Спочатку дуже зраділа, що через відсутність води цей день можна провести вдома. Але швидко моя радість змінилася страхом, коли я ввімкнула телевізор. Війна … Як таке можливо було у 21 сторіччі?

Тим часом Вайбер безперестанку поповнювався повідомленнями. Прокинулися однокласники, почали обговорювати події. Моя ж свідомість відмовлялася приймати цю страшну реальність. Я слухала новини і не могла повірити, що таке відбувається в моїй країні. Чай у чашці давно захолов, а я автоматично продовжувала його помішувати.

І ось спрацював ефект самозбереження. Вимкнула телевізор, вирішила пройтися. Свіже повітря завжди допомагало поглянути на проблему під іншим кутом. Назустріч мені поспішали юрби людей. Кожен тримав величезні пакети, через скляні вітрини магазинів виднілися кілометрові черги та порожні полиці. Цей жах з телевізора продовжував мене переслідувати на вулиці. Стало зовсім лячно. Потік людей збільшувався: хтось штурхався і сварився, хтось злодійкувато поглянувши по сторонах, виносив пакунки з продуктами, міцно притискаючи до грудей. Такі картини я хіба що бачила у фільмах про зомбі та апокаліпсис. А тут реальні події!

Зупинилася. Було велике бажання заховатися кудись подалі від усього цього, як равлик чи черепашка. Раптом залунала знайома мелодія, телефонувала мама. Її завжди упевнений голос якось дивно дрижав. Я поспішила додому. Тільки підтримка близької людини відігнала від мене тривожність. Я знову відчула захищеність, як у дитинстві. Але цей психологічний баланс був порушений – спрацювала система сповіщення про повітряну тривогу.

З нею розпочався новий етап в нашому житті: ми намагалися швидко все робити, допоки не було загрози з неба. Під час тривоги ховалися в підвал, навіть ночували там. Почали з’являтися думки про евакуацію. Перший ракетний удар по місту, потім другий, третій – жителі нашого міста почали масово виїжджати. Тим часом почали прибувати люди з прифронтових зон. Щоб бути чимось корисними, ми з мамою носили речі та продукти до гуманітарних пунктів. Саме тепер я усвідомила суть фрази, яку постійно повторювала моя бабуся: «Головне мир на землі!». Справді, тепер я вже не мрію про новенький айфон, а хочу, щоб життя було таким, як до 24 лютого. Розумію, що саме тоді я була щасливою, коли лягала спати і спокійно прокидалася вранці, коли нічого не знала про ракетні удари та укриття.

Головне, я вірю, що це жахіття закінчиться і наше життя буде таким, як до 24 лютого. Ні, не таким, а кращим. Тому що ми – сильна нація. Ми переможемо, ми все відбудуємо!