Черпіцька Соломія, 10 клас, Василівський ліцей Березівської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Приходько Валентина Григорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна увірвалася у наш дім, як і в тисячі таких домівок, несподівано. Напередодні у мене народилася племінниця. Боже, як же ми раділи її появі! Здавалося, що маленька крихітка вже щось розуміє. Сестра жила з нами в селі, а чоловік працював у Києві. Всі боялися 23 лютого, навіть дорослі не лягали спати до опівночі. Але... 24 нас розбудили звуки вибухів... Чи було страшно? Навіть не пам'ятаю. Дорослі плакали, розмовляли по телефону. Всі зібралися у бабусі з тіткою ( сестрою мами). Сват, дідусь племінниці, вже отримав повістку і приїхав попрощатися із внучкою. А потім розпочалися тривоги... Ми виходили на подвір’я і намагалися розпізнати літак: наш чи ворожий?

Нас у будинку зібралося восьмеро людей, приїхали ще родичі. І ось знову з усіх мобільних телефонів ( усі ж завантажили застосунок) лунає повітряна тривога - ми біжимо в погріб. Бабуся занесла туди ковдри, старі шуби, теплі речі, їжу та медикаменти тощо.

Мені тоді було 12 років, і я була дуже повільною. Спочатку мене довго будили, я не хотіла вставати та бігти на холод, а потім, коли я засинала в погребі,  потрібно було також мене просити прокидатися. Племінницю тримали дорослі по черзі, бо терпли руки. Звичайно, що одномісячне дитя плакало, сестра годувала її груддю. Бабуся, вже прабабуся, плакала і на всіх наводила ще більший смуток та відчай. Тітка ( вона не особливо набожна) змушувала нас усіх повторювати молитви, особливо “Псалом 90” та “ Отче наш”. Спочатку родичі тільки слухали нас, а потім також повторювали. Чоловік сестри залишався в будинку ( на випадок, якщо нас “привалить у погребі”, щоб було кому визволити). Дитину навіть не роздягали повністю, клали в ліжечко напівроздягненою.

Після двох тижнів біганини в погріб, вирішили кудись їхати. Дорослі кудись дзвонили, особливо шукали порятунку в родичів. Але... Нас ( мене, маму і сестру з дитиною) прихистили чужі люди у Варшаві.

Ми приїхали в старий будинок, мабуть, панський, на 2 поверхи. Коли зайшли в кімнату, то вразили картини на стінах, розп’яття Христа, багато книжок та дуже багато коробок. Було якось незручно і страшно. Одне нас тішило: ми тут не на довго, можливо, день-два, а потім знайдемо щось краще. Невдовзі ми познайомились з господарем будинку паном Каролом, він виявився дуже приємним чоловіком. Через деякий час після заселення у свою кімнату, він привіз нам та іншим сім’ям, які жили тут, багато продуктів. Було важко освоїтись у чужій країні, не знаючи навіть мови, та з часом трохи звикли. Чи хотілося додому? Так, навіть дуже хотілося, та через небезпеку ми вирішили побути закордоном хоча б деякий час.

 Вже після двох місяців у Польщі ми вирішили повернутися додому.

На осінніх канікулах я їздила в гості до сестри у Київ. Моя племінниця вже підросла, їй майже 3 роки, вона ходить до садочка та дещо говорить. Але, на жаль, війна триває. Майже кожного дня ми чуємо сигнал повітряної тривоги та навіть вибухи. І знову ми ховаємось, шукаємо безпечне місце. Цього разу - у ванній кімнаті. Проте буває важко переконати маленьку дитину піти туди, щоб перечекати небезпеку.

Багато моїх однокласників залишилися закордоном, а я більше нікуди не хочу їхати, я хочу жити в рідній країні та відновлювати її. Сподіваюся, що наше майбутнє буде без повітряних тривог, ракет та під мирним українським небом.