Я жила в Бахмуті, у дев’ятиповерхівці біля того самого літака. Коли почалися обстріли, стало дуже страшно. Було тяжко морально, бо не знала, що робити, куди тікати, просто чекала, коли все це закінчиться.

Майже місяць я жила під обстрілами, сподіваючись, що ситуація покращиться. Але ставало тільки гірше. Зрештою я наважилася виїхати сама. Спочатку жила у рідних на Дніпропетровщині, потім переїхала в гуртожиток.

Колись у мене було все. Тепер нічого цього немає. Живу дуже скромно, постійно доводиться економити на всьому. 

Я дуже чекаю миру. Хочу лише одного: повернутися додому, у свій Бахмут. Мрій у мене ніяких вже немає. Розумію, що рідне місто не відновлять.