Мені 74 роки. Я з Павлограда. З міста не виїжджала і не хочу нікуди їхати. Мій будинок – прямо у дворі нашого заводу. І коли був вибух, то в квартирі вибило вікна. Було таке відчуття, наче в мене в будинку все вибухнуло. Я такий стрес пережила, що і зараз не можу оговтатися! Мені весь час сниться, що все вибухає. Я живу сама, щовечора молюсь.  

Спочатку я навіть не повірила. А потім, коли вже зрозуміла, що війна, то була впевнена, що Господь нас збереже. Я віруюча, тому була дуже розчарована, що Господь допустив таке. 

Мені всього вистачало. Хоча на початку війни були проблеми з ліками. У мене цукровий діабет, то я отримувала за програмою «Доступні ліки».  

У нас тут поліклініка поряд. Там теж повилітали вікна. Вони їх забили фанерою й зараз уже приймають пацієнтів. Ліки дорого коштують. До того ж, тиск підвищується. Я щодня приймаю ліки від тиску. Деякі препарати мені дають безкоштовно, а ті, яких немає у програмі, я купую. 

Ми жили і ніколи не думали про тих росіян, не звертали на них увагу. Працювали, в нас усе було добре. Начебто жили в мирі. І тут раз – і всі росіяни проти нас ополчились. У нас тут багато живе росіян, українців менше. І навіть сусіди, які мешкають у нашому домі, почали говорити, що України не існує як держави, що тут усе російське. У нашому будинку жила жінка, яка виявилася колаборанткою, навідницею. Ось це все й шокувало. Люди жили собі й не знали, що поряд – вороги. Усі, хто за Росію, постійно зі мною сперечаються. У нас тут багато тих, хто там навчався, а потім сюди приїхав за розподілом і залишився тут. 

Хочу, щоб усі люди були патріотами, щоб не розкрадали нашу державу. І взагалі, щоб усе було добре. Щоб Господь уберіг наших солдатів від смерті, від поранень, щоб усі живими повернулися додому.