Ми мешкали в найбільш постраждалому районі Харкова - на Салтівці біля окружної дороги. Північна Салтівка зруйнована вщент, там більше не живуть люди. Місяць я з дітьми та старенькою мамою жили в підвалі багатоквартирного дому: у нас не було ні світла, ні води, ні опалення. Наша собака Айра від страху вибухів відмовилась від їжі та води і померла через два тижні після початку війни. Після чотирьох прильотів в двір нашого дому, будівля залишилась без вікон. Тоді волонтери нас евакуювали до Полтави. В Полтаві як ВПО ми прожили до початку осені в шелтері для біженців. Після закриття шелтеру в жовтні вимушені були повернутися в Харків, бо винаймати квартиру в Полтаві з двома дітьми та мамою 70 років в мене немає можливості. По теперішній час живемо в Харкові під щоденними обстрілами С-300.

Шокувала неможливість сприйняти ситуацію, коли тебе та твоїх дітей прийшли вбивати, поховання наших сусідів, які з перших днів війни пішли до ТРО, смерть нашої улюбленої собаки, неможливість купити ліки…

Було страшно зібрати чотири рюкзаки та без грошей з дітьми виїхати не відомо куди! Щоденний страх дитини при обстрілах міста і моя розгубленість від неможливості йому допомогти. За ліками для мами стояла під обстрілами по 6 годин в черзі. Для сина хворого на епілепсію взагалі ліків не було. Черги за хлібом та продуктами в магазини по декілька годин взимку і все це під безперервними обстрілами.