У Валентини Василівни була велика сім’я, але війна розкидала всіх по світу. Діти роз’їхались, щоб уберегти онуків від смертоносних обстрілів

Родина моя – це дві заміжні дочки, чотири онучки і чоловік. Ми проживали в Охтирці, потім переїхали в село Охтирського району. Мені 60 років.

Ми виїхали перед початком війни за сімейними обставинами. Померла свекруха, і ми поїхали годувати господарство. А тоді в Охтирці пішли танки, і ми вже в місто не поверталися. Ми їздимо додому, дивимося за квартирою, а в основному живемо в селі.

Ми не розуміли, що почалася війна, поки не почули літаки над головами. У мене діти проживають одні в дачному районі - цей район дуже постраждав, було за них дуже страшно.

Діти не могли виїхати за кордон, тому що в них маленька дитина: хотіли тікати, але залишилися в Україні. Ми завдяки селу не відчули голоду. Їжа була, вода була своя.

Загинуло багато мирних людей в перші дні війни в місті Охтирці, багато знайомих, дітей. Оце шокувало. Я якось сприймаю все до душі близько - було дуже боляче, коли хоронили знайомих.

Сім’я розсипалась. Потікали діти, порозбігалися, як миші. Залишилися ми з чоловіком вдвох. Одні з Києва тікали, одні з Охтирки. У мене багато рідних у росії, є рідний брат. Вони адекватно реагують на цю війну. Але й у нас є такі, хто признають «руський мір», і мені дуже болісно, що на старість почалася ворожнеча. Це саме важке.

Моя думка – хай би і сьогодні сказали, що день Перемоги, і ми були б дуже раді. Але від мене це не залежить.