Канівець Анна, 8 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей № 142 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кизименко Оксана Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Початок повномасштабної війни став для мене, як і для мільйонів українців, моментом глибокого шоку, страху й повної невизначеності. Усе, що здавалося стабільним, рідним і таким незмінним, обірвалося в одну мить.

Добре пам’ятаю, як у перші дні війни ми сиділи в холодному сирому підвалі. Майже без зв’язку, з мінімальними запасами води та їжі, у повній тиші. Найбільше лякало відчуття повного безсилля й нерозуміння: що буде далі? Чи прокинемося завтра? Де ми будемо через тиждень? А чи будемо взагалі?

Через кілька днів ми вирішили, що залишатися вдома більше не можна. Було страшно виїжджати, але ще страшніше – залишатися. Поїхали, куди змогли, не маючи чіткого плану. На той момент ми були виснажені морально й фізично, майже без грошей, з кількома сумками в руках.

Коли ми прибули до чужого міста, нас охопила хвиля відчаю.

Стояли на вокзалі, не знаючи, куди йти. Було холодно. Людей навколо було багато, і всі втомлені, налякані, з поглядами, в яких застиг біль. Але саме тоді, коли я була на межі, в нашому житті з’явилися ті, хто став для мене справжнім символом надії – волонтери.

Звичайні українці зустрічали нас з гарячим чаєм, з теплими словами, з щирими очима.

Вони давали ковдри, їжу, допомагали знайти тимчасове житло. Волонтери не просили нічого, навіть не питали, звідки ми. Їм було достатньо знати, що ми потребуємо допомоги. Особливо в пам’яті залишилася одна жінка, яку я ніколи не забуду.

Вона підійшла до нас і тихо запитала: «Вам є де жити?» Коли мама похитала головою, жінка сказала: «Ходімо зі мною. Я вам допоможу».

Вона запропонувала нам свою квартиру, залишила нам ключі, показала, де що лежить, і навіть приготувала нам вечерю. А сама з дитиною поїхала до своїх родичів. Я не могла стримати сліз. Ця незнайома жінка зробила для нас більше, ніж ми могли уявити. У той момент я відчула, як у найтемніші часи може розквітнути найяскравіше світло – світло людяності, турботи й безкорисливої доброти.

Але війна розкриває не тільки добро.

Я бачила й інше. Людей, які намагалися нажитися на чужій біді.

Тих, хто здавав квартири переселенцям утричі дорожче. Магазини, де ціни стрімко злетіли саме тоді, коли не було чим платити. Людей, які просто відверталися, коли я просила підказати, як дістатися до пункта допомоги. Контраст між добром і злом став разючим.

І саме тому те добро, яке ми зустріли, стало для мене ще більш цінним і світлим. Я побачила справжні обличчя людей.

Хтось виявився байдужим, хтось навіть жорстоким. Але більшість відкрила свої серця, домівки, ресурси. І саме ці люди стали для мене прикладом того, як можна залишатися людиною в нелюдських умовах. Волонтери не чекали подяк. Вони не запитували, хто я, чим займаюся, чому потребую допомоги. Вони просто діяли. І їхні вчинки змінили мене.

Вони повернули мені віру в доброту, у майбутнє нашої країни.

Цей досвід назавжди змінив мій світогляд. Зрозуміла, що найбільшу цінність у житті має не багатство чи статус, а здатність бути поруч із тим, кому важко. Побачила, що навіть у темряві війни є світло – і це світло живе в серцях тих, хто допомагає.