Петровська Дар’я, 11 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей №134 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Айвазян Маріам Робертівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я - учениця 11-А класу Харківського ліцею №134. Живу в Київському районі Харкова, на Журавлівці. Ще три роки тому я уявляла своє майбутнє зовсім по-іншому: спокійне навчання, підготовка до іспитів, випускний, плани на університет. Але все змінилося 24 лютого 2022 року. О п’ятій ранку я прокинулася від гучного звуку - це був вибух. Почалася повномасштабна війна. У перші дні було важко усвідомити, що відбувається.

Було страшно навіть просто вийти з дому. Ми сиділи в коридорі під час повітряних тривог, ховалися в укритті. Але з часом я зрозуміла: потрібно не лише боятися, а й щось робити.

Найперше, що я почала робити - допомагати сусідам похилого віку. Деякі з них не могли самостійно вийти до магазину або в аптеку. Я разом із мамою ходила по необхідні речі: хліб, крупи, ліки. Ми розносили пакунки по квартирах. Люди дякували - і це було неймовірно тепло. Тоді я вперше відчула, що навіть маленька допомога може змінити чийсь день, а іноді - і життя.

Ще одна річ, яку я почала робити - це допомога з онлайн-навчанням.

Деякі мої однокласники виїхали, а хтось залишився без нормального інтернету чи гаджетів. Я ділилася конспектами, допомагала пояснювати завдання, іноді підказувала, як завантажити чи надіслати роботу. Це здається дрібницею, але в той момент це допомагало людям не залишатися на самоті, не опускати руки. Разом із подругами ми долучилися до ініціативи збору речей для військових. У нашому районі працював волонтерський пункт, і ми приносили туди все, що могли: теплі речі, ліки, засоби гігієни.

Я також написала кілька листів нашим захисникам. У відповідь отримала подяку - мені тоді було дуже приємно, що мої слова комусь додали сил.

Коли обстріли стали частішими, деякі будинки постраждали. У дворі поруч вибуховою хвилею вибило вікна, і ми з сусідами допомагали прибирати скло, заклеювати плівкою рами, носили гарячу воду тим, у кого не було електрики. Я побачила, як люди, незнайомі раніше, почали дбати одне про одного. Ми стали справжньою громадою - не за документами, а по духу.

Мені здається, саме ця сила допомоги - найважливіше, що ми відкрили в собі під час війни. Неважливо, скільки тобі років і ким ти є - завжди можна зробити щось корисне.

І кожен крок, навіть найменший, має значення. Ця подія - початок вторгнення - назавжди змінила моє життя. Я навчилася не тільки просити підтримки, а й давати її. Я стала уважнішою до інших, навчилася бачити чужий біль і не проходити повз.

Сьогодні Харків продовжує жити й боротися. І ми, школярі, теж є частиною цього життя. Ми вчимося, мріємо, допомагаємо. Бо саме так ми зберігаємо людяність і силу духу - навіть у найтемніші часи.