Я багатодітна мама, у нас троє діток. До подій 2014 року ми жили в Донецьку. Я була в декретній відпустці. Війна прийшла несподівано. Ми весь час думали, що пронесе, напевно. Але не пронесло.
Ми були в рідному місті, у своєму будинку, коли почалися постріли. Велику частину часу були вдома або на дитячому майданчику. Ходили дітки у садок. Ми не виїжджали в центр, більше були на околиці. А основні події розвивалися саме в центрі.
Вперше ми наживо побачили і барикади, і те, що відбувається в центрі Донецька, у квітні 2014-го. Проїжджали повз. Це було страшно насамперед за дітей.
Перші обстріли застали нас на вулиці. Ми гуляли з дітьми. Передати словами неможливо. Був страх за дітей, за здоров'я, за їхнє життя.
Ми виїхали з Донецька влітку 2014 року. Спочатку до Києва. Нас люб'язно запросила добра знайома. Ми були в неї в гостях майже три місяці, майже все літо. Після Києва приїхали до Маріуполя. Надія залишалася на те, що ось-ось прийде мир, ось-ось все налагодиться. Тому приїхали ближче.
Коли освоювалися в Маріуполі, важко було навіть орендувати квартиру, тому що в нас троє маленьких діток і багато хто не хоче [здавати квартиру великим сім'ям]. Але і назустріч ішов багато хто – і дитячі садки, і школи, і в поліклініках.
З 2014 року, коли ми переїхали з Києва, нам допомагав Фонд Ріната Ахметова. Вони допомагали продуктовими наборами, видавали речі, одяг. Допомагали також соцслужби. Щиро дякуємо.
Сподіваємося, що все-таки все налагодиться. Ми повернемося у своє рідне місто. Ось такі надії в нас ще є. Україні я побажаю миру, щоб ми залишилися єдиною Україною, цілою і неподільною. Щоб ми жили всі дружно, щоб усе було добре.
.png "Імена")
