Сільським мешканцям на півдні України жити в окупації було нестерпно. Евакуація була важкою. А потім знадобився час, щоб звикнути до тиші

Мені 44 роки. Ми з Херсонської області, з села Станіслава. Утекли звідти. У нас досі стоять російські війська. Постійно гатили по селу, ми ховалися, як були дома. Добре, що дитину відправили в Польщу. З нами жила мама чоловіка, вона була після інсульту. Ми її змогли до родичів у Білозерку відправити. 

Жили в підвалі в садочку, бо в нас дома був звичайний погріб, у якому зберігалися картопля і закрутки. Коли сильно гатили – так, що аж хата ходором ходила - ми бігли в укриття.

В окупації ліків не було. Постійно прилітало по селу. І якщо було якесь поранення осколкове, то нічим було лікувати. Світла не стало. Газ був, але ми ним не користувалися, усе відключили після того, як нам у хату прилетіло. Ми постійно були нажахані через цю війну… 

Було відчуття, що нас кинули, що ми нікому не потрібні. Ми ждали, що незабаром наші прийдуть, але не вийшло. Бої постійно велися, ми все чули. Було страшно, коли зайшли російські війська в село, заїхали до людей на городи танками. Їхні установки стояли недалеко від нашого будинку. Ми жили в постійному страху.  

Війна перевернула з ніг на голову все життя. У нас було хазяйство, але ми все там залишили. Ми обсіялися восени, у нас були свої паї, а росіяни все знищили. У нас було три корови, кури, качки… Дітей порозкидало по світу, вони не з нами. Свекруха, яку ми до родичів відправили, померла, і ми не змогли поїхати до неї на похорон через бої. Її поховали без нас у Білозерці. У нас не життя, а хтозна-що, і ми не знаємо, що буде далі, чи буде нам куди повертатися, чи залишиться наше майно. Розуміємо, що наші повинні туди прийти і що там будуть сильні бої, бо по-іншому росіян не вигнати.

Там залишилися мої тато і брат. Ми жили окремо.  Тато тепер їздить до нашого будинку, до наших собак, господарства. Корів уже немає, тато їх віддав фермеру, бо нічим годувати. 

Евакуювалися ми довго. Нас не випускали на блокпостах російських. Спочатку наче пропускають колону, а десь на середині розвертають. Було страшно, небезпечно. Ми дорогою бачили машини розбиті. Їхали через Давидів Брід після того, як там бої проходили. Вибралися в Кривий Ріг. Колони були великі, машин двісті.  

Я зрозуміла, що головне – тиша. У нас у селі страшне коїлося. А як потрапили в Херсон якраз на Великдень, то пішли на базар редиски купити. 

Люди скуплялися, була тиша. І я розплакалася. Мені не вірилося, що на такій маленькій відстані звідти люди страждають, коїться таке жахіття. Ми не розуміли, чому з нами таке відбувається. Навіщо? 

Від кожного шуму, тільки-но щось упало чи грюкнуло, все тіло трусилося. А коли вже опинилися там, де тиша, то час лікував, і стало здаватися, що все це було не з нами.

Ми спочатку думали, що влітку повернемося додому, бо наші йдуть, визволяють території. Але росіяни поки що в нас у селі сидять. Хочемо додому, надіємося, що це все скоро закінчиться. Головне – перемога. Одна наша дитина в Польщі, а друга служить. Ми дуже переживаємо. Хочеться, щоб швидше це все скінчилося й щоб усі почали жити нормально.