Ольховська Ксенія, студентка 1 курсу Рівненського фахового коледжу інформаційних технологій

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шапілова Катерина Петрівна

Війна. Моя історія

Ранок 24 лютого, Харків. Я прокидаюся о 5 ранку від незрозумілих для мене звуків, хоча я люблю поспати довше. У моїй голові пролітали тисячі думок, що це: аварія, будівництво або просто дрифт машин. Все це продовжувалося до того моменту, як на мій телефон поступив дзвінок, який змінив моє життя на до та після.

Це був мій батько, він сказав лише одне слово "Почалося" і після цього поклав слухавку. В нерозумінні побігла до мами. Вона ще спала. Коли я її розбудила та сказала, що відбувається, вона мені не повірила, а тільки сказала "Доню! Все буде добре".

Після цього вона зібралася та поїхала на роботу. На протязі наступних годин Харків почали стирати з лиця землі. По обіді мені подзвонила мати та сказала, що наші знайомі попали під обстріл. В цей час вони ще не знали, що вони ніколи не повернуться додому.

Минали дні. В нас закінчилася їжа та, зібравшись з друзями, ми поїхали до магазину. Місто було розгромлено вщент, їхавши, ми бачили згоріли російські танки, авто цивільних та зруйновані будинки. У магазинах були величезні черги та їжі майже не було.

Наступні дні ми з мамою провели у коридорі, бо було неможливо переступити свій страх та зайти у кімнату через бомбардування та удари "градами". Мене захопив жах, я не хотіла ні їсти ні пити. В голові були лише думки чи настане завтра, чи ні.

Остання крапля настає тоді, коли ми з мамою піднімалися сходами нашого будинку та побачили у вікно винищювач, який скидає бомби. З неймовірною швидкістю ми почали збирати речі. І це був останній день, коли я бачила свого батька по сьогодні.

Наш знайомий відвіз нас на вокзал, це було приблизно 11 ранку. На вокзалі творився жах. Він був повністю забитий та вільних потягів не було. Зайшли у потяг з мамою десь у 3-й годині ночі. Але спочатку вдалося зайти на потяг тільки мені, бо мою маму якісь недочоловіки витягли з потягу. Я почала голосно ревіти та військові допомогли моїй мамі зайти до мене назад.

І в той момент я зрозуміла, що моє життя ніколи не буде таким, як було. Їхали до Львова ми стоячи, близько 36 годин. Приїхавши, ми не знали, що робити.

Але нам зустрівся чудовий чоловік Руслан. Він прийняв до себе додому та зранку відвіз на рубіж. Години при перетині кордону стали найнестерпніші. Лютий мороз супроводжував нас понад 12 годин. Люди стояли з немовлятами, домашніми тваринами.

Були побудовані намети з обігрівом, куди ходили грітися люди, а також обігріти своїх тваринок, тому що було дуже холодно. Страх супроводжував нас весь цей час. Тому що обстріли могли розпочатися будь-якої миті.

Прибувши до Польщі, нас з  мамою зустріли її колеги, які вперше змогли подарувати нам хоч трохи спокою. Минуло пару днів, і ми вирушили далі до Німеччини. У Леверкузені нас прихистила чудова сім'я. У мене вперше вийшло трохи забути про війну. Згодом я пішла у німецьку школу. Мене прийняли дуже привітно. Там у мене з'явилися нові друзі, які стали підтримкою та опорою.

Але тривожність та страх залишилися у моїй голові, бо мої рідні залишалися в Харкові, який постійно обстрілювался. Зідзвонюватися з ними виходило дуже рідко, бо не було зв'язку.

Пробувши у Німеччині 4 місяці, вирішили повертатися на Батьківщину. Ми приїхали у місто Рівне. Це було одне з найскладніших рішень для нас. Початок повномасштабного вторгнення в Україну змусив мене подорослішати з неймовірною швидкістю. Я переосмислила все своє життя. Та зрозуміла, що у людини немає нічого найціннішого, крім її ЖИТТЯ.

Неважливо в якому домі ти жив, які машини в тебе були, головне залишитися живим. Бо може настати момент, коли тобі треба з шаленою швидкістю кинути домівку, ти зможеш з собою максимум взяти це документи.

Найголовніше - це залишатися людиною з великої літери. На своєму шляху я зустріла таких людей, які мали шалену внутрішню силу і співчуття. Мене дуже радує, що в нашому світі ще є такі люди і сподіваюсь з кожним днем їх буде все більше і більше. Зайняті руки ніколи не опустяться! Разом до перемоги! Слава Україні!