Я весь час перебувала в окупації. Під кулями, без води, без світла. Возила з річки воду на тачці. Було холодно, голодно: ні зарплати, ні прибутку ніякого, ні гуманітарної допомоги. Ми дуже тяжко прожили окупацію. Тим більше, що я мешкаю сама, чоловік помер.
Найбільше шокувала відсутність грошей. Роботи не було - виживали, як могли. Я нікуди не виїжджала, бо виїзди були закриті. Діти живуть в Одесі. Дочка з дітьми виїжджала на чотири місяці в Румунію.
Зараз роботи теж немає. Але дякувати Богу, зараз є гуманітарна допомога, виплати. Життя трохи покращилось. Рік залишився до пенсії, а роботи немає.
Бойові дії вже ніби затихли, люди почали відбудовувати житло. А нещодавно летіли нові снаряди, наш дім аж двигтів. Вночі не знала, куди тікати. Лягала у коридорі на підлогу. Як був обстріл, вікна і двері повідкривалися. Дуже важко.
Мрію дотягнути рік до пенсії. Сиджу сама у квартирі на п'ятому поверсі. Коли снаряди летіли, виходила на балкон, дивилась, де горить, де вибухає. Нічого не боялась. А тепер боюсь.
