Я з Маріуполя. Навчалась у гімназії, проживала у Приморському районі разом з мамою і прабабусею. У сусідньому будинку мешкав мій батько. Моя матір хворіє на цукровий діабет, батько має інвалідність, бабуся з дідусем теж не зовсім здорові люди. 

Перший вибух я почула 24 лютого о шостій ранку. Я була вдома. Мої однокласники почали писати у загальній групі, всі дуже злякались. Вчителі нас заспокоювали і переконували, що все скоро скінчиться. Наше навчання тривало недовго - за два-три дні почав зникати зв'язок, люди виїжджали. 

5 березня біля нашого будинку було влучання - у нас повилітали шибки, вибуховою хвилею був пошкоджений балкон. Тоді ми з мамою і прабабусею перейшли у сусідній будинок до батька з котом і черепахою. Тварини не витримали життя у таких умовах.

Було дуже важко насамперед морально. Було складно шукати продукти і воду, ми намагались не втрачати зв'язок зі знайомими і друзями. Були сильні обстріли, було страшно, що можеш не повернутися, а родичі тебе будуть чекати.

З їжею допомагали небайдужі люди. У мене був знайомий, який допомагав з продуктами, а в нашому будинку він ловив зв'язок. Воду ми набирали в джерелі, яке було на шляху до моря. Це було не дуже безпечно, але виходу у нас не було. 

Кілька разів, коли ми ходили з батьком по воду, прилітало за нашими спинами. Нас врятувало тільки те, що боєприпаси не розірвались. У черзі за гуманітарною допомогою я зустріла свою знайому, яка розповідала про випадки згвалтування і погрози. Їй вдалося виїхати разом з родиною і стареньким паралізованим дідусем. 

У будинок бабусі і дідуся було пряме влучання. Їх будинок згорів, і вони змушені були посеред ночі покинути домівку у тому, у чому були. Їх вимушено вивезли в іншу частину міста, а за кілька днів депортували в росію.

Завдяки тому, що вони зустріли там небайдужих людей, їм вдалося через Варшаву потрапити до Києва. Наразі з ними все гаразд, хоча дідусь сильно перехворів, а бабуся була поранена.

Мама, батько і прабабуся залишився у Маріуполі. У дім, де я жила з мамою було пряме влучання, загинули люди. Будинок перебуває в аварійному стані, але у мами з прабабусею немає можливості виїхати через те, що прабабуся хвора і мама її залишити не може. У батька був інсульт. Всі його родичі перебувають в росії, він сам звідти родом. Він їхати до них відмовляється, бо не хоче залишати мою маму. 

До нас приїхав знайомий мого батька, він привіз до нашого під'їзду трохи провізії і запропонував нас безкоштовно вивезти. Мої батьки цього не хотіли, а я не відмовилась. Батьки відмовлялися мене відпускати, але знайомий батька знайшов потрібні слова, щоб вони погодились на мою евакуацію. Батьки чудово знали, що я не захочу залишатися в окупованому місті. 

До Бердянська довелося пройти багато російських блокпостів. Я намагалась бути привітною, тому до мене не було ніяких претензій. Звідти було дуже важко виїхати до Запоріжжя. Водій намагався нас підбадьорювати, жартував, тому поїздка здалась легкою і комфортною. 

Тепер я перебуваю у тьоті у Дніпрі. Коли я приїхала, пішла до школи, щоб закінчити 11 клас. Учителі поставилися з розумінням, я закінчила школу, склала іспити і вступила до Луганського університету. Навчаюсь дистанційно. 

Я намагаюсь не опускати руки, йти по своєму шляху. Я вступила навчатися на ту професію, про яку я мріяла. Сподіваюсь, що життя рано чи пізно повернеться до чогось хорошого. 

Своє майбутнє я бачу в українському Маріуполі, який буде відбудовуватися, куди повертатимуться люди. Сподіваюсь, що буде мирне небо і всі будуть щасливі.