Трохименко Діана, 11 клас, Конотопський ліцей №2 Конотопської міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Головко Юлія Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ось уже 1000 днів, як моє життя, як і життя мільйонів українців, змінилося назавжди. Війна стала тією жорстокою реальністю, з якою ми живемо щодня. Війна не обмежується боротьбою на землі, вона пронизує кожен аспект життя: людські відносини, економіка, місце проживання.   Вона почалася так несподівано для кожного з нас.

Пам'ятаю, як до війни ми сиділи на перерві та говорили мов: «Та яка війна, це все жарт». Але 24 лютого  перевернуло все наше життя на 180°.

Ніколи не думала, що я коли-небудь буду жити в країні, де війна, що побачу як летить ракета в мою улюблену кав'ярню, як помирають батьки моїх друзів, родичі та близькі люди.  

Ніколи не забуду, як о п'ятій ранку мене розбудила бабуся та сказала збирати речі. Уже через кілька годин уперше почула сирену. У магазинах майже не було їжі та води. І досі пам'ятаю на смак шоколадку та вафлі, які мені приніс брат бабусі, це була єдина їжа яку він зміг купити тоді.

До речі, щоразу, коли я бачу ці вафлі на поличках супермаркету, згадую про цей страшний день.

Уже ввечері повз наш будинок проїхала колона танків. За свої 17 років не бачила такого ні разу в житті, їх було, мабуть, більше ста. Вимкнули світло та воду, постріли чутно по всьому місту. Ми сиділи у ванній кімнаті до самої ночі.  

Місто було в окупації декілька тижнів. Більшість моїх друзів роз'їхалися: за кордон, в Західну Україну. Пам'ятаю: моя бабуся сама пекла хліб, а мама ходила по молоко (його безкоштовно привозив якийсь чоловік з ферми).  

Через декілька днів вирішила прогулятися містом, тоді було більш менш спокійно. У центрі майже не було людей, магазини були зачинені, така не приємна атмосфера. Посеред дороги стояв розбитий ворожий танк, усюди купа уламків. На душі було дуже не приємно: моє рідне місто ніколи раніше так не виглядало, усі навкруги були морально виснажені та розбиті.  

Уже настав березень, і день мого народження. Мені 15 років. Він не був схожий на мої попередні. Не було змоги купити торт, кульки, покликати друзів.

Пригадую, як наші родичі подарували мені ковбасу та макарони. Чомусь тоді була дуже щасливою, адже всі мої близькі були поруч та живі.

Минув лише рік, а я морально  подорослішала на цілих 10. Восени перейшла до 9 класу іншої школи. Блекаути, обстріли. Пригадую, як я прокинулася, не було світла та зв'язку, не було опалення. Виявилося, що ракета потрапила в електростанцію. Було дуже тяжко навчатися, світла майже не було. Тоді моя мама вирішила вивезти мене за кордон.  

Пів року я жила у своєї тітки в Польщі. Це був для мене найтяжчий період.

Дуже хотілося додому, навіть якщо війна, навіть якщо це небезпечно для життя.  Приїхавши в Україну, я видихнула, удома завжди краще. Тоді я вже звикла до онлайн навчання та постійних тривог (все-таки Сумська область).  

Зараз мені 17, минуло вже 2 з половиною роки. Досі триває війна…  

Нещодавно моє місто знову атакували «шахеди». Це було неподалік від мого будинку, у самому центрі. Звук був жахливий, крики людей, вибухи, у місті стояв дим та пил. Потрапили в житлові багатоповерхівки, чимало постраждалих та навіть були жертви. Люди залишилися без домівок, дехто став глухим, у деяких контузії. Це найстрашніше, що я бачила на цей момент.  

Війна змінила мене: навчила цінувати кожен день, кожну людину, яка поруч, цінувати моменти (сімейну вечерю, прогулянку з подругою, можливість побачити тих, кого я люблю).  

Ці 1000 днів також показали мені, що бути українкою — це не просто народитися на цій землі. Це означає бути частиною нації, яка не здається, яка бореться, яка вірить у майбутнє. За 1000 днів я зрозуміла одне: ми вже перемогли. Ми перемогли страх, розпач та знемогу. Попереду тільки перемога!