Нашу родину змусили покинути рідну домівку, залишити все, що було вдома. Від стресу в доньки порушилась робота щитоподібної залози, відчутне і зараз погіршення здоров’я і у мене, і в усієї родини.

24.02.2022 був звичайний ранок, діти були у бабусі, моєї мами. Коли виходила на роботу, моя свекруха повідомила мені про те, що війна - не повірила, пішла на роботу. Але, прийшовши на роботу, відкрила новини і зрозуміла, що почалась війна. Далі зателефонувала рідним, відмінила онлайн уроки - я вчитель, пішла до банкомату по готівку, потім до магазину по їжу тривалого зберігання, забрала дітей і пішла додому.

Була недовіра. Діти не могли усвідомити, як і ми всі, що у 21 столітті не можна домовитись про щось мирно. Страх, непевність, розгубленість.

Ніч, не пам’ятаю дату. Відсутність світла, тривог, води, зв’язку. Тихо. Вже декілька днів було так. Спочатку були тривоги, ми спускались до погріба, там сиро та холодно. Був день, коли орки були на околиці міста, ми чули автоматні черги - це ми зараз знаємо, тоді не знали. Вночі було тихо, але я почула один глухий приліт, і тривога змусила мене вивести усю родину до погріба. Хвилин через п’ять почався обстріл, діти нарахували 22 снаряди, що свистіли і вибухали недалеко від нас. Дуже страшно було за дітей. А на ранок потрібно було йти на чергування - перший раз за довгий період вийти так далеко від дому, без зв’язку. Страх був постійний, а коли побачила, куди і як поприлітало, стало ще страшніше.

Інколи намагаюсь малювати, намагаємось розмовляти про страхи та тривоги. Але не завжди відпускає.

З ліками було важко, як і з їжею. Магазини, аптеки, банкомати не працювали. У нас був запас, його вичерпували. Так і жили. А потім виїхали. Я постійно приймаю дорогі ліки. Коли приїхали у Запоріжжя, намагалась їх купити, але довгий час їх не було в аптеках. Збирались їхати за кордон, була паніка, бо без цих ліків я помру. Було страшно.

Ми їхали з малою кількістю речей - лише тривожна валізка, щоб я і діти змогли нести речі самі. Брали лише легкі особисті речі, іграшки не брали.