В перший день війни мене трусило, коліно не згиналося, мене підкидало. Я не могла заспокоїтися майже весь день. Для мене було це шоком. Думки в голові не можливо було зібрати докупи. Взагалі, не можна було зрозуміти, нічим не можна було пояснити це жахіття.

Моїй свекрусі вже 96 років. Вона дуже багато розказувала в мирний час про минулу війну. Казала, що це голод. Про пережитий особистий досвід розповідала. У нас була допомога від Фонду Ріната Ахметова. Ми не відчували ніякого голоду, ні браку їжі, ні води. Нас підтримували, нам казали, що ми не кинуті, що обов'язково будуть допомагати. Але те, що сталося в той же день… Херсон був окупований, Крим був окупований, пів Херсонської області було окуповано. Було дуже страшно, коли їздили російські танки, мотоцикли. 

Через декілька днів окупанти наклеїли на білборди висловлювання Петра І та Суворова, що Херсон – російське місто. Було дуже-дуже боляче.

Я жила біля Антонівського мосту. Нас там так бомбили! Не було жодного тихого дня з серпня місяця 2024 року до цього часу, транспорт не ходив. Не могли приїхати волонтери, «швидка допомога». У нас не стало газу, електрики. Єдине, що було, - вода. 

Я виїхала начебто на місяць-два, вже зараз шостий місяць йде. Дуже хотілося додому. Дуже багато автомобілів в Одесі херсонських, звичайних херсонців дуже багато, які вже інтегрувалися в Одесу, почали працювати, наймають житло. Від деяких я чую, що вже в Херсон, ми не повернемось.

У грудні місяці поїхали - забрали кішку, змінили вікно. По місту там - розгромлено, там - розграбовано. Я так надіюсь, так молю Бога, щоб ми повернулись в Херсон! Я в такому віці, що хочеться тільки додому. Ми обов’язково повернемося додому.