Вранці 24 лютого я прокинулася раніше за всіх, але телевізор не включала, новини не читала, приготувала сніданок, дітей розбудила. Маю п'ятеро дітей. Молодшому дев'ять місяців, решта школярів.

Ми сіли снідати, коли мені мама зателефонувала і сказала: "Увімкни телевізор".

Потім зі школи написали, що заняття сьогодні скасовуються. По телевізору говорили, що міста України обстрілюють із літаків та ракетами; Великі смертоносні ракети падають на міста. Було дуже страшно і в очах дітей був страх.

Я тоді вперше відчула, наскільки це боляче і страшно, коли ти не можеш нічого вдіяти і безсилий.

Перший день пройшов швидко. Це, певно, через шоковий стан ми не помітили, як він пройшов. Ми всі шестеро перебралися в коридор, там не було шибок, і нам здавалося, що це місце безпечніше, ніж кімнати з вікнами.

Там просиділи всю ніч та наступний день та ще одну ніч. Потім, коли вже ракети били по Києву, зважилися їхати до мого тата в Житомирську область.

Там спочатку було спокійно, але вчора снаряд упав поряд з будинком. Осколками дах пошкодило. Ми у підвалі були, тож не постраждали. Тепер треба й звідси їхати, а куди, не знаємо.

Зараз шукаю, хто міг би вивезти нас із села. Тут тепер теж небезпечно, і поки що не знайшовся бажаючий приїхати за нами. Але шукатимемо далі, жити хочеться.