Канівець Вікторія, 10 клас, Комунальна установа "Сумська ЗОШ І-ІІІ ступенів № 27"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Соларьова Наталія Олександрівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

16 лютого 2022 року. Як зазвичай, я приходжу до школи, починаються уроки. На одній з перерв моя однокласниця розповідає нам про можливий напад Росії на Україну. «Їм це не вигідно»; «Від них всі відвернуться», - говорили всі інші однокласники, як один.

Хотіла б я вірити, що цього не буде і все це черговий фейк. 

23 лютого 2022 року. «Знову купа домашнього завдання, підготовка до контрольної з історії.... Так не хочу бути завтра на уроках», - майнуло в мене в думках того вечора. Гріло душу тільки те, що я знову зустріну своїх друзів. …Але цього не станеться. Хто ж знав, що так буде?

24 лютого 2022 року. Прокидаюся від розмови батьків і чую в їхньому діалозі жахливе слово «війна». Уже тоді я почала нервувати, але думала, що вони обговорюють плітки, а не реальність. 

Чітко памʼятаю слова мами: «Доброго ранку, збирай усі потрібні речі. Почалася війна».

Перші хвилини я нічого не могла сказати, сиділа на краю ліжка в заціпенінні, відчуваючи кожен стук свого серця, силуючи себе вдихнути на повні груди повітря. Але воно стало важким і не давалося. Я просто не могла зрозуміти це! 21 столітті війна, серйозно? Бути такого не може. Це ж якийсь жарт, так?… Протягом наступної години я запитувала маму, чи вона нічого не сплутала, чи це точно правда?

Але після її слів: «У центрі міста танки», – у мене ледве щелепа не відпала. Одразу я згадала, що тато кудись поїхав, і  почала нервувати ще більше.

Мати відразу заспокоїла мене і сказала, що він скоро приїде. Не думала я, що «скоро» розтягнеться на 8 годин в черзі за пальним. Після цього я пішла до своєї кімнати з думкою: «Я, звичайно, хотіла не йти до школи, але не таким чином. Не потрібно було навіть й думати про це».  Урешті-решт почала шукати ліхтарі та дроти для зарядки телефонів. Того ж дня я згадала, що 24 лютого повинна була пройти перевірка сирен та навчальна евакуація зі школи. Ось вам і перевірка…

25 лютого 2022 року. Ми їдемо до магазину за продуктами. Зайшовши всередину, я очманіла: довжелезні черги до кас, майже немає продуктів на полицях.

Узагалі нічогісінько немає? Як нам жити? На той момент цим питанням переймалися всі.

Перший місяць війни про школу та навчання ніхто навіть і не згадував. Люди метушилися, кудись їхали, панікували й не знали, що робити далі. Життя розділилося на «до» та «після». Численні прильоти, вибухи, ракети, нерви - цими словами можна описати всі дні від початку цього пекла.

Ближче до квітня 2022 року почалося дистанційне навчання, що змінило багатьох учнів.

Комусь воно подобалося, бо не потрібно так рано прокидатися та збиратися до школи. Комусь навпаки – стало нестерпним, бо хотілося зустрітися з друзями та однокласниками віч-на-віч, не з різних сторін екрану. Ніхто нічого не міг вдіяти.

Минуло півтора роки з початку повномасштабного вторгнення. Усі звикли до вибухів, звуку сигналу повітряної тривоги. Навіть до укриття ніхто не йде, як на початку війни, що інколи призводить до непоправних наслідків. А воїни? Жертвують життям щодня за свою країну та свободу свого народу.

Але дехто цього не усвідомлює, продовжуючи підтримувати цей маніакальний російський режим. Хочеться кричати!..

2023 рік. Через деякий час ми почали ходити класом на екскурсії по місту, до театру й на додаткові заняття. Було дуже дивно вчитися з людьми майже рік та не знати їх: зовнішність, звички, особливості гумору... А тільки обличчя, яке видно через «кружечок» тімсу. Коли я повернулася до школи, не тільки віднести зошит чи контрольну, а повноцінно навчатися, усе було незвичним і водночас таким же, як 2 роки тому – того дня перед цим жахливим моментом. Ця війна змінила нас всіх, і, як раніше, не буде. Світ змінився, люди також…