Я родом з міста Барвінкове Харківської області. До війни у нас було звичайне життя, робоче. 

О п’ятій ранку я почув канонаду. Було чутно, як нас перший раз бомбили. Далеко, звісно, - я мешкаю за 40 кілометрів від Ізюма. Але ми чули.

А так - нічого, війна як війна. В людей, наприклад, в Бахмуті, набагато гірше.

Я роблю на залізній дорозі. Був тут, але виїжджав, бо було дуже гучно. Потім повернувся і продовжую працювати. Сім’ю я відправив одразу, десь 9 березня, на евакуаційному потязі. Вони були на заході України, а повернулися у грудні, вже після звільнення Ізюма.

Для мене найважче - розлука з сім’єю. Я вісім місяців жив без сім’ї.

На роботі шокували ці постійні ракети, постійні обстріли. Бомбили нас в одне місце: ми колії ремонтували. У нас і подяки є за роботу під обстрілами.

Сусіду хату розбило. Мені декілька осколків в хату прилетіло, але сусідам поруч більше дісталося. Там пошкодило і вікна, і стіни, і дах. Ми спали в погребі. Як починались обстріли - так і бігли в погріб, там і сиділи.

Вода у нас була. Продукти були. Всього три магазини на все місто, але вони працювали. 

Ніхто не знає, коли війна закінчиться. Обіцяють в цьому році, а коли - того ніхто не знає.