Діна Михайлівна, попри поважний вік, намагається вести активне життя, бути в центрі подій, допомагати людям і заряджати своїм оптимізмом

Я живу в Києві. Вже на пенсії. Чоловік помер ще багато років тому, в мене є дочка і чотирнадцятирічна онучка. 

24 лютого я встала рано, як завжди, щоб собачку вивести погуляти. Ввімкнула телевізор – і дізналась, що війна. Було якось дуже страшно, дуже неприємне відчуття. І найголовніше, не вірилося. Звичайно, стали дзвонити всім рідним, знайомим. Була тривога - всі були нажахані, бо не знали, чого очікувати: як це буде, що це буде.

Спочатку була проблема з магазинами: все розхватали, ціни одразу пішли вгору. В мене запасів зовсім ніяких не було. І багато моїх знайомих почали бігати по магазинах, скуповуватися: то там постоїш, то там постоїш - то в аптеку треба, то в магазини треба.

Коли влучили у телевежу, я просто спала, і десь о четвертій, моє ліжко так струсило від вибуху! І у вікнах скло затремтіло все.

Я від цього прокинулася, побігла на кухню - вона якраз виходить на телевежу. Бачу, а там все чорне. Там були загиблі люди - на території і ті, хто йшов по дорозі.

Ну, а потім, наступного ранку, коли я йшла з собачкою гуляти, у нас там на перехресті, то всі шибки у магазинах, аптеках усіх були вибиті. Посипалось буквально все, скло лежало на асфальті. Такий вибух був значний.

Перед війною я знайшла собі роботу недалеко від дому, працювала. Як почалась війна, там все закрилося, зараз я шукаю роботу. У доньки була своя турфірма невелика, а у зв'язку з війною вона теж закрилась, але поки що вона знайшла собі тимчасову роботу.

Діти, правда, на невеликий час виїжджали за кордон, трохи там побули, і повернулися назад.

Я ще така активна, хоч і на пенсії, так тут старалась - віддавала волонтерам речі. Перебрала тут дві великі такі сумки - все, що там, передала. Хотіла так десь влаштуватися щось там збирати: якісь там оці набори продуктів чи хімії.

Я спілкуюся багато з ким, люди стали якісь такі дуже знервовані. А коли от така якась ситуація, бачу, що люди змінюються: одні більше відчувають, більше допомагають, а інші, на жаль, якось так стали більш такі агресивні. Може це тому, що столиця, що ми не пережили те, що пережили інші регіони. Я навіть з багатьма людьми перестала спілкуватися.

Ну, можливо, війна показала справжній бік, який може бути. Я стараюся підтримувати відношення особливо з дітьми, щоб отримувати приємні емоції, і спілкуватися з людьми, які теж на такому позитиві, скажімо так. Ну і, звісно, ліки приймаю заспокійливі.

У мене і собачка є,  теж допомагає дуже переживати цей час. Вона вже теж знає: якщо тривога, то треба бігти в коридор. Я там зробила нам таке місце, де ми переховувалися. І вона вже бачить: тільки я підскочила ночі й побігла - вона біжить за мною. 

Спочатку, як тільки сирена, ми сиділи в коридорі, мене спочатку всю отак трясло, якийсь озноб. Я постійно починала пити якісь таблетки. 

А потім якось звикли - звісно, завдяки нашим перемогам на фронті. Як це все відігнали від міста, то стало спокійно зовсім.

А тепер знов почалося. Вчора, позавчора і сьогодні зранку були сирени - вже треті сирени зранку. І так, бачиш, якось знову стається так.

Ну, і ще дуже тяжко якось перенесла, коли почали все показувати, розказувати, що там натворили ці рашисти, що вони над людьми вчиняли, над жінками, над дітьми. Що пережили ці люди, і діти особливо! 

Серце болить, скільки окупанти вивезли діток наших. Це найважче. Я вважаю, що це така трагедія для країни.

А скільки загибло наших героїв! Самих кращих - молодих, красивих, яким ще б жити і жити. Що ці руські нелюди витворялися з нашими дітьми, людьми, патріотами, героями, містянами - скільки їх катували, скільки загинуло!

Ну, звісно, бачиш, показують, які в нас міста зруйновані, що вони зробили в цій красивій, квітучій Україні. Тим паче, я за життя об'їздила всю Україну нашу - на екскурсії їздила. Я дуже знаю багато місць, я дуже багато де була і бачила, яка вона в нас багата, красива, квітуча, з тим же і Кримом. І коли оце все бачиш, ну, звісно, це тяжко. Це тяжко - не передати.

Ну, це ж таке діло, це ж можна відстроїти. Все відстроїмо, все зробимо, збудуємо, перебудуємо. Звісно, народ такий непокорний у нас, нескорений українці. Звісно, ніколи. Це, наскільки знаю історію, то боролися, боролися і боролися. Це така нація. Але ж яка ціна! Дуже велика ціна.

Все одно люди вірять, люди не здаються. Навіть на окупованих територіях, все рівно не втрачають надію і віру. Вражає сміливість, мужність, хоробрість наших найкращих героїв. І переповнює гордість за них.

Перемога буде обов’язково. І будемо радіти життю, будемо радіти, що в нас мир.