Захарченко Іван, 8 клас, Комунальний заклад "Полтавський міський багатопрофільний ліцей №1 імені І.П. Котляревського Полтавської міської ради Полтавської області" 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гайдамака Вікторія Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Для мене, чотирирічного хлопчика Івася  з містечка Лутугине, що на Луганщині, війна почалося в березні 2014 року, коли  військові у формі без  знаків розрізнення почали ходити  вулицями, поводилися з мешканцями нахабно й свавільно себе, почувалися господарями та пропонували гроші тим, хто розвішуватиме прапори російської федерації.

Почалися заворушення, у місті Луганську (22 км від Лутугиного) збирали мітинги, на адміністративних будівлях вивішували російські прапори,  за цим спостерігала на той час міліція, проте намагалася не втручатися в суперечки, аби уникнути кровопролиття, адже частина людей очікувала на «русский мир», частина наївно сподівалася, що визнання ЛНР стане запорукою змін на краще, а частина прагнула залишитися українцями в українській державі.

Ворожі танки й військові частково захопили місто, але їх зупинили ЗСУ, які підтяглися й закріпилися в нашому Лутугине. З окупованих міст та сіл почалися обстріли мого міста.

Продажні репортери казали, що це роблять ЗСУ, і багато місцевих їм вірили. Почав зникати інтернет, з мобільних операторів частково функціонував лише МТС,  українськомовні інформаційні канали не працювали. Через постійні мінометні обстріли інфраструктури зникло світло, а потім - вода й газ. Питну воду брали з криниць, їжу готували на вогнищах, добре, що було літо!..

Містяни жили в укриттях та підвалах. Моя родина не спускалася до підвалу: він був аварійний, тому покладалися на Бога та на себе.

Уночі  обстрілювали з «Градів» - ліжко їздило по кімнаті, меблі падали, технічні засоби літали, а підходити до вікон було смертельно небезпечно: свистіли  осколки. Місто завмерло: магазини зачинені, тільки в деяких допродавали залишки продуктів, нових не ввозили. Українські військові намагалися допомогти місцевим, віддаючи свій хліб та воду. В аптеках не стало ліків. Комунальні установи не працювали.

Налякані були навіть тварини: мій пес Антон перед обстрілами градів жалібно скімлив і ховався, а папуга не літав, а бігав за нами по підлозі…

1 вересня 2014 року в місто зайшли окупанти. Нам дали зелений коридор, яким ми й скористалися: наступного дня рано-вранці виїхали (зробили це вчасно, бо, як повідомили сусіди, до покинутої квартири  неодноразово приходили окупанти й грюкали в двері). Була підозра, що ми потрапили до «розстрільних»  списків. Старенька бабуся залишилася: хотіла померти на рідній землі…

Моя родина, об’їхавши майже всю Україну в пошуках безпечного місця проживання, тимчасово поселилася на Дніпропетровщині, у містечку Покров. Воно дуже гарне, зелене, оточене мальовничим лісом і полем.

Там я пішов до школи, відтак промайнули шість років мого дитинства, проте через обстріли Марганця й Нікополя не було спокою й тут: тільки раз у  рік, на власний день народження,  я міг потрапити до кафе, щоб поласувати улюбленою піцою… У небі – стріли ракет і моторошний звук дронів, через них навіть на мопедах перестали їздити… Тому через рік ми переїхали до Полтави, яка порівняно з Покровом видалася великою й багатолюдною. І хоча ще сумую за зеленим містом дитинства на Дніпропетровщині, уже знайшов чудових друзів і вчителів у найкращому начальному закладі - Полтавському багатопрофільному ліцеї №1 імені І.П. Котляревського, де поглиблено вивчаю математику.

Отже, життя продовжується з вірою в ЗСУ, у перемогу світла над темрявою. Упевнений, що Україна вистоїть і переможе, і я обов’язково повернутися у звільнене рідне місто Лутугине, зустрінуся з бабусею! Мрію, щоб кожне українське місто й село мали мир, спокій і затишок!!!