Коли почалася війна, ми були вдома. Потім вісім місяців сиділи в підвалі, а згодом переїхали до Кривого Рогу. Наше село зтерли з лиця землі. Там нема жодного будинку. Що не розбили, те згоріло. Тепер проживаю в Кривому Розі з десятирічним онуком, винаймаємо будинок. Я отримую дві тисячі ВПО, і три тисячі отримує онук. Ще в мене пенсія по інвалідності. 

Коли ми жили в Миколаївці, була підірвана Каховська ГЕС, і ми сиділи без води. Але нам як гуманітарну допомогу привозили по п’ять літрів на людину раз на тиждень, іноді – двічі на тиждень. Та це все одно було дуже мало. Магазину в нас не було. Їздили в сусідні села. Хто на велосипеді, хто пішки ходив, бо їсти було щось треба. Спочатку нам не возили хліб, а потім почали давати гуманітарну допомогу: воду і продукти. 

Ми були відрізані від усього: від гуманітарної допомоги, від сільської ради. Вона була в сусідньому селі, але на початку вторгнення ми були нікому не потрібні.

Я з онуком виїздила перша, а донька із зятем залишилися, і ми все залишили на них. Думали, через пару тижнів повернемося назад. Але до них був прямий приліт, згорів їхній будинок, і вони зовсім нічого звідти не забрали. Мій будинок був розбитий, там вікна були пошкоджені. А зараз там, мабуть, уже немає нічого. В'їзду в село немає, тому ніхто нічого не може сказати.

Ми навчилися долати стрес, тому що жити якось треба далі. Онуку десять років, і потрібно було ходити до школи, а ми сиділи без світла, без води. Коли почалася війна, то навчальний рік вони не закінчили. І ось починається новий рік – і вони знову не йдуть до школи. Тому ми переїхали в Кривий Ріг, купили внуку телефон, і він займався віддалено в іншій школі нашої громади, бо Миколаївська була закрита. 

Ми хочемо жити в мирі. Хочеться, щоб було тихо, щоб ми могли спокійно лягти і встати. Щоб ми нічого не боялися, щоб діти не бігали по підвалах та не жахалися цих вибухів. І хочемо в майбутньому повернутися додому, хоч там і немає нічого.