Мешканці лівобережжя Херсонщини потерпали від окупації і дуже ризикували, виїжджаючи під обстрілами. Уже в евакуації вони узнали, що їх село затопило від підриву дамби Каховської ГЕС
Я з лівого берега Херсонщини, жила там з батьками і дитиною. Ми там знаходилися вісім місяців в окупації з першого дня вторгнення, і зараз наше село в окупації знаходиться. Виїхали звідти 2 листопада 2022 року в Черкаську область, тут зараз проживаємо.
Був підрив ГЕС. Наше село знаходиться над річкою - його затопили, було води більше шести метрів. Будинок затопило, стіни всі попадали. Я не бачила, але там наші знайомі і родичі залишилися.
Раніше у нас там бабуся по вулиці жила - в її хаті жили орки, то вони спалили будинок. Слава Богу, що ми виїхали і зараз тут.
Дуже страшно було. На Херсон йшли колони через Скадовськ цілий тиждень. Все танки їхали і гуділи. І поки не взяли повністю Херсон, літали винищувачі над головою. Це так страшно, не знаєш, куди заховатися. У нас село один метр над рівнем моря, у нас взагалі немає підвалів. Ми думали, що все якось буде краще, але не дочекалися і виїхали, закрили хату і пішли.
Магазини у нас не працювали, і страшно було кудись їхати, бо якщо попадеш на колону, то тебе можуть просто вбити. Потім люди потроху почали виїжджати і щось привозити, нам ще допомагали волонтери якимись путями. Моїй дитині тоді було півтора місяці, то мені потрібні були таблетки жарознижуючі, підгузки.
Пам’ятаю, як хліб завозили, там вистроювались черга, і ми туди швидко бігали, купували по шість буханок, бо давали небагато: одну-дві на сім'ю. Потім сушили ті сухарі, бо не знали, що буде далі. Потім муку купляли - думали, що будемо самі пекти. Через два тижні все стабілізувалося, почали якісь там магазини працювати і хліб завозити. Багато і часто підвозили продукти з Криму. Не знаю, хто цим займався.
Зв'язку у нас не було: обірвали нашу українську мережу, 1 червня вже не було зв'язку. І ми просто були вимушені переходити на російську сімку, щоб хоч якось сказати рідним про себе: як ми.
Перший раз ми збирались виїжджати через Василівку, і в той час обстріляли колону на виїзді. Ми ще два тижні чекали, і потім водій не захотів їхати нікуди. Але сестра виїхала раніше, нам вдалося зв’язатися з нею, і ото ми так виїхали.
Взагалі мене окружали різні люди. Ті, що мене знали, всі допомагали. І на виїзді нас зустрічали в Запоріжжі.
Психологічний страх залишився, дуже сильний стрес вплинув на здоров'я. Коли десь щось бахне і прилетить, зразу переживаєш. Просто бережемося. Стараємося жити далі, донатити, розмовляти, знайомитися з кимось.
Мрію після закінчення війни заспокоїтися, зрозуміти, що не буде цієї тривоги, всередині. І щоб всі рідні були поруч.