Я з міста Красногорівки Донецької області. Мені 33 роки. Моя сім'я – я, брат і мати. Батько загинув 1 серпня 2014 року під час бойових дій. Бабуся була поранена. Вони на порозі пили каву. Світла не було. У сусідів дітки маленькі, там виникла пожежа, ми з матір'ю бігали тушити. З 2014-го року в мене все життя повернуло іншим шляхом: будинок постраждав, бабусю поранило, батька вбило, а я переїхав. 

Я працюю на держслужбі. До реформи був начальником відділу з питань виплат державних соціальних допомог, а зараз – завідувач сектора. Працюю віддалено. Маю 2 вищих освіти. Зараз забезпечую людям нашого району виплати, щоб вони нічого не потребували. З Красногорівки ми виїхали минулого літа, зараз я в Дніпропетровській області.

Мене найбільше шокувала смерть близьких. Там, де я раніше жив, нічого не залишилося, будинки всі зруйновані. Коли я сюди перебрався, то мене вразили сусіди, їх чуйне ставлення до незнайомих людей. 

На початку війни, у 2014 році, моя установа перебралася до іншого населеного пункту, і я теж, бо потрібно було працювати, а тоді транспорт погано ходив. Брат був зі мною, тому що він тяжко переносив обстріли. Він також влаштувався на роботу. 

У 2018-му ми повернулися до Красногорівки. Там уже все стихло, почало місто розбудовуватися. Відновили будівлю нашої установи. И ми працювали там до 2022 року, пока не почалась повномасштабна війна.

Я хочу, щоб це все скоріше закінчилося, звісно, перемогою України. Хочеться повернутися і подивитися, що в нас там відбувається.