Рідне місто Оксани майже повністю зруйноване, але вона все одно мріє туди повернутись.  

Ми з Малої Токмачки Пологівського району. Я працювала в Преображенській школі.

В той день, коли почалась війна, мій чоловік був на роботі на сутках, а я ще спала. Зателефонував чоловік, сказав, що чує в далечині вибухи, і після цього почався наступ. Батьки сказали, що дітей в школу не відпустять. Я приїхала на роботу, а там сказали, що навчання призупинене.

Все життя начебто зупинилося. Ми досі серцем і думками знаходимося в лютому. Житло наше майже повністю зруйноване.

Будинок наш підірвали, як тільки ми виїхали звідти. Квартири всі вигоріли. Ми живемо в орендованому житлі і не знаємо, чи повернемося до себе додому. Ми навіть не можемо туди потрапити, щоб подивитись, що там коїться.

Рішення виїхати у нас з’явилося, коли почалися вибухи. Зараз, коли чуєш ці постріли, це страшно, але вже звикли. А на початку війни це все було набагато страшніше. Я дуже великий патріот своєї держави, але доньці 16 років, і мені страшно було за неї. Нам запропонували підтримку знайомі, і ми вирішили поїхати до Польщі. А так би ми, можливо, не поїхали нікуди.

П'ять місяців ми з дочкою перебували в Польщі. На чужині теж непросто, хоча я там і працювала, щоб якусь копійку мати, і думки відволікати, та найважче – це невідомість. 

Я не знаю, коли закінчиться війна, не хочу плекати якісь надії. Я розумію, що ми переможемо. Але місто наше зруйноване майже на 70 відсотків і не зрозуміло, чи ми зможемо туди повернутися і жити там. Віримо в перемогу, але що буде далі в житті - нічого не знаю.