Ми з чоловіком жили в Маріуполі. Виїхали звідти сьомого червня. Зараз мешкаємо в місті Хуст Закарпатської області. Донька зі своєю родиною також з нами. Наше житло в Маріуполі частково пошкоджене. 

Зранку 24 лютого я збиралася на роботу. Телевізор не вмикала, тому не знала, що сталося. Мені зателефонувала подруга й сказала, що почалася війна. Ми з нею все ж таки пішли на роботу, щоб забрати ноутбуки й деякі інші речі. Чули вибухи, але вони лунали не в нашому районі. Брат поїхав по маму. Їй 72 роки. Її будинок повністю згорів – більше немає нашого родового гнізда. 

Ми жили неподалік парку імені Петровського. У ньому є криниця. Незважаючи на обстріли, ми ходили до неї по воду. Їжу готували у дворі на вогнищі. 

Поблизу була невелика крамничка. Поки вона працювала, ми запаслися продуктами. Об’єдналися з сусідами, ділилися всім одне з одним. Коли посилилися бомбардування, перейшли до брата. У його будинку було хороше підвальне приміщення. 

Донька виїхала раніше. А нас в червні забрали волонтери й вивезли якимись об’їзними шляхами, на яких було мало блокпостів. В автобусі їхали в основному літні люди, тому нас не перевіряли. Ми переночували в Мелітополі. Дуже вдячні добрим людям, які нас прийняли. Потім інші волонтери відвезли нас в Запоріжжя. У центрі ЯМаріуполь нас нагодували. Переночували у знайомих, а зранку поїхали на поїзді на Закарпаття до доньки. Якщо Маріуполь знову стане українським, то ми повернемося додому, а якщо ні – залишимося у Хусті. Тут дуже привітні, щирі й доброзичливі люди. 

У мене є трирічний онук і тримісячна онучка, яка народилася в Хусті. Коли тікали з Маріуполя, донька зрозуміла, що вагітна. Ми вдячні Богу за те, що зберіг дитинку. 

Я сподіваюся, що війна закінчиться влітку.