Я працювала лікарем-стоматологом у Бахмуті. У березні 2022 року, на п’ятому місяці вагітності, виїхала з дому до Дніпро, де перебуваю й зараз.

Перший день війни пам’ятаю дуже чітко. О п’ятій ранку мене розбудив чоловік і сказав, що почалася війна. Я не повірила. Але коли ми відчинили вікно і почули вибухи, сумнівів уже не залишилося. Було страшно.

Будучи вагітною, з трирічним сином я бігала в підвал і вдень, і вночі. 

Ми жили у своєму домі, і це, мабуть, було найстрашніше - ховати дитину від обстрілів.

Мене зворушує доброта наших людей, їхня готовність допомагати. Саме це підтримує.

Евакуація була без особливих труднощів. Ми з чоловіком сіли в машину і поїхали. Обрали Дніпро, бо це найближча область до нашої, хотілося бути ближче до дому.

Війна тяжко вплинула на родину. Усі втратили житло — і мій чоловік, і мій батько, і батьки чоловіка. Ми залишилися без домівок. Психологічно було складно. Але зараз, коли лунає повітряна тривога, ми вже знаємо, що робити. Я швидко збираю дітей, і ми йдемо в укриття.

Я вважаю, що війна має закінчитися тільки нашою перемогою і відновленням цілісності країни. Дуже хочеться, щоб наше місто відбудували.

Своє майбутнє я бачу тільки в Україні, поруч із рідними. В іншу країну їхати не хочу.