Чапрак Єлизавета, студентка І курсу спеціальності «Фармація, промислова фармація» Коледжу ПЗВО «Міжнародний класичний університет імені Пилипа Орлика»
Вчитель, що надихнув на написання есе - Грищенко Олександр Володимирович
Війна. Моя історія
Війна. П’ять літер. Але ж скільки асоціацій пробуджує в нас це слово. Біль, героїзм, патріотизм, туга за близькими людьми, ненависть, любов… Ранок 24 лютого 2022-го змінив усе наше життя. Приблизно о 08 год ранку над будинком у м. Баштанка гучно і зі свистом пролетів літак. Спочатку ми розгубилися, нічого не розуміючи. Потім мамі зателефонували і вона почула: «Іро, збирай речі. Збирай все. Війна...». Тоді моє серце просто впало до ніг. Ми зібралися та поїхали до бабусі в с. Ганнівка.
На той момент мій тато захищав Донеччину, він підписав контракт 2020 р. Зараз він служить у 56-й окремій мотопіхотній бригаді. Мій тато – Воїн і Захисник. Я його дуже люблю! Коли він нам зателефонував, я з ним говорила плачучи, бо розуміла, що з ним може статися будь-що. Боже, бережи мого тата та його побратимів!
Розуміючи ризики для життя, ми хутко зібрали речі та виїхали евакуаційним потягом. Це була дуже важка поїздка. Діти спали сидячи в купе, на проході спали наші мами. Я пишаюся кожною жінкою, яка, попри труднощі, уберегла своє дитя від жахіть війни. Українки – мужні та сильні духом.
08 березня ми приїхали до Польщі. Ця країна зустріла нас із теплом та турботою. Волонтери знайшли нам помешкання у с. Ленґ-Старосцинський і вже тут мені довелося піти до їхньої школи.
Спочатку було дуже важко вчити польську мову, але з часом я почала її розуміти. Мені було складно навчатися у двох школах одночасно: дистанційно – в українській, очно – у польській. Але я сумлінно старалася задля свого тата та рідного дому в Україні.
Будучи далеко від рідного краю, ми дізналися про тяжку втрату. Загинув наш односельчанин, який був хорошим знайомим нашої родини. Ми ніяк не могли приїхати на похорон, не встигли б. Після цього мені почали снитися химерні сни про тата.
Не витримавши розставання, восени 2022-го ми повернулися додому. Коли перетинали кордон, я побачила хлопців в українській формі. Серце виривалося з грудей. Тепер я на своїй рідній землі. Ми приїхали додому, у рідненьку Ганнівку, десь уже під вечір. Для всіх це був справжній сюрприз, бо ми нікому не говорили, що повертаємося. Час від часу в нашому селі бувають прильоти. Майже кожен день ми були в укритті. Буває, що трохи затихає, але все одно чуємо десь далеко гуркіт.
Мій тато приїжджає у відпустку, але не часто. Я дуже за ним сумую, адже він найкращий тато. Мені дуже не вистачає його обіймів та анекдотів. Ми настільки за ним сумували, що я, мама та молодша сестра поїхали до нього на Донеччину. Було дуже ніяково там побувати, але ми всі були разом.
Війна не тільки роз’єднує, а й об’єднує, хай навіть якщо це триває недовго! Я чекатиму і буду вірити, що Україна переможе клятого ворога і настане мир, як найвища цінність людської цивілізації. СЛАВА УКРАЇНІ! СЛАВА НАШИМ ВОЇНАМ!
