Ми з Північної Салтівки. Нас уже обстрілювали о п'ятій ранку 24 лютого. Донька мене розбудила. Ми прокинулись від такої новини. Саме в той момент я зателефонувала сестрі, вона з Охтирки. О пів на шосту за нами вже їхала машина. Ми почали збирати речі. 

У нас обстріл був до восьмої ранку. Під нашими вікнами, метрів триста-чотириста – військова частина. З нами ще живуть тварини - собака і кішка. Я дуже довго шукала кішку, вона злякалася. Дуже були гучні вибухи. Коли ми вийшли, ліфт уже не працював, вже скло валялось біля під'їзду. У нас вікна вціліли, на щастя. Коли я вийшла на кухню, щоб подивитися, що коїться - був сильний вибух, але вікна витримали. 

Я вийшла погуляти з собакою, побачила, що люди метушаться у дворі, спускаються до підвалу. Я також спустила доньку з тваринами туди. 

Якраз тоді почався обстріл «градами». Машина приїхала не під під'їзд, потрібно було добиратись до неї. Біля 12 годин дня ми вже були в Охтирці у моєї сестри. Вона сказала, що там було більш-менш спокійно, але вже після опівдня по Охтирці поїхали танки. Я якраз вийшла до зоомагазину, тому що потрібно було купити корм для тварин. З собою ми взяли все по мінімуму. Ми були вдвох з донькою, і речей брали небагато. Мама і сестра живуть на центральній вулиці і якраз по цій вулиці йшли танки. Я відкрила двері із зоомагазину і побачила цілу колону. 

Ми залишались в Охтирці. Ховалися в підвалі. Обстріли тривали десь до середини весни. Почались авіанальоти, підірвали ТЕЦ в Охтирці, було дуже холодно.

Ми тоді зрозуміли, що в квартирі не висидимо, в підвалі – теж, і на початку березня ми вже були в іншому місці. Ми вивезли дітей. Сестри і своїх. 

Ми пробули на батьківщині мого батька у глухому селі і всередині весни повернулися в Охтирку. Там вже було спокійно. Ми з сестрою обидві розлучені, і нам потрібно було думати про те, як жити далі. 

Те, що зараз коїться, я сприймаю більш-менш спокійно. Намагаюсь абстрагуватися від ситуації. 

Я почувалася безпорадною саме через те, що поряд була моя донька. Те, що вона все бачила, що прокинулась від цього. Коли все почалося, загавкав наш собака. Зазвичай він так робить, коли дуже сильний вітер або дощ.

Моя донька забігла до кімнати, відкрила двері, вони гупнули так об стіну, і закричала: "Мама, нас бомбят!". Це досі у мене перед очима. 

Я не можу вивезти мою доньку за кордон, щоб вона навчалася, щоб я себе спокійно почувала. Не можу вивезти, тому що сину 19 років, він не може виїхати, а одного ми його не залишимо. Я чую, як живуть наші знайомі, які виїхали до Польщі, Німеччини, Шотландії. Як вони мають можливість подорожувати, як їм надали необхідні умови для проживання, продукти. Ми теж отримуємо допомогу ВПО, але хочеться для дітей спокійного життя.

Подруга надіслала відео, як вони вилізли на дах у новорічну ніч і дивилися, як люди святкують і запускають салюти. Я не змогла навіть додивитися те відео, тому що будь-який різкий звук для мене – це сигнал тривоги. І я розумію, що мої діти і мій племінник перебувають зараз у небезпеці. Як і всі діти, і всі люди, які наразі проживають в Україні. 

Я не знаю, коли закінчиться війна. Я не думаю про те, на що не можу впливати. Це як погана погода. Я можу засмутитися та й годі. Знаєте, як говорив австрійський філософ Віктор Франкл, який пережив німецький концтабір: "Першими зламалися ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Потім ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто сфокусувався на своїх справах, без очікування того, що ще може статися".