Юлія з чоловіком і дітьми поїхала з Мелітополя ще навесні 2022. Батьки виїхали влітку, а брат так і залишається в окупації.

До початку війни ми мешкали в місті Мелітополь. Зараз живемо в Запоріжжі. Наша родина – це я, чоловік та двоє діток – семи та чотирьох років. Мені 36 років, чоловікові – 40.

24 лютого о шостій ранку пролунав вибух. Ми мешкаємо в центрі міста, але оскільки воно саме по собі не дуже велике, ми добре чули, як російські війська атакували військовий аеродром на околиці. Подзвонили батьки і сказали, що, мабуть, розпочалась війна. З соцмереж, від родичів і сусідів ми дізнались, що постраждав не тільки Мелітополь: по всій Україні почалися обстріли, і російські війська зайшли на територію нашої держави.

Чоловік втратив роботу. Вона була пов'язана з нерухомістю. Ціни в місті після окупації стали занадто високими – жити там далі нам було не по кишені. А ще – обстріли.

Ми три дні жили в підвалі без світла. Діти дуже боялися. Неможливо було вийти на вулицю – було дуже страшно. А коли все ж виходили, всюди уже були російські військові.

Діти хоч і маленькі, але почали ставити питання – чому так? Ми не хотіли ростити дітей в таких умовах, щоб вони когось боялись, або не любили. Взагалі атмосфера була небезпечною. Ми розуміли, що будь-якої миті навіть в наш дім могли заявитись озброєні російські солдати. Тож на початку квітня ми просто поїхали туди, де безпечно, де немає окупації.

Мене шокують люди, які сприймали окупацію з радістю. Я жила поряд з ними багато років і навіть не могла подумати, що хтось може бажати мені і моїм дітям такої долі.

Мене шокує, коли кажуть, що ми в чомусь винні, що винні наші діти. Це просто жах якийсь. Шокує те, що люди з країни-агресорки підтримують це, вони вважають що це нормально, коли їхні військові бомблять наші міста, коли гинуть наші діти. 

Але не всі стали нелюдями за цих обставин. Нас зворушило те, як нас зустрічали українські військові після окупації. Вони просто раділи разом з нами, що ми виїхали, пригощали дітей яблуками. І взагалі, люди в Запоріжжі дуже дружні, піклуються про тих, хто виїхав з окупованих територій. Добре підтримує держава: і виплатами, і харчовими наборами. Це все дуже зворушує і дає можливість просто вижити в таких складних умовах. Чоловік зараз не працює, доходів у нас немає жодних, окрім того, що дає держава.

Для евакуації ми обрали Запоріжжя, тому що воно найближче від дому. Ми віримо, що буде деокупація нашого міста і хочемо якнайскоріше повернутися в Мелітополь. Коли були обстріли Запоріжжя, ми виїжджали до Києва. Але потім знову повернулися назад. В столиці ми не могли залишитись – там все дуже дорого, ми не можемо собі це дозволити. Тут ми винаймаємо житло, домовилися з хазяйкою квартири, вони іноді чекає, якщо ми не в змозі одразу заплатити за оренду – розуміє нашу ситуацію.

Не всі мої близькі змогли виїхати. Це дуже важко для мене. Спочатку поїхали ми з чоловіком і дітьми. Батьки виїхали влітку, тому що довго вірили та сподівалися, що все закінчиться якимись перемовинами. А брат мій і досі залишається в окупації – боїться залишати житло. Та й виїхати з окупації дуже складно. Йому ще немає 30 років. У такому віці не випускають – у них є свої якісь правила.

Ми вже на вільній землі, але нормальним життям це складно назвати. Нам страшно за дітей і за себе. Ми живемо одним днем.

Моє найголовніше бажання та мрія – це мир на нашій землі. Хочеться, щоб ми всі жили спокійно. Щоб люди зрозуміли, що найголовніше – не ресурси землі, а мир і спокій; що батьківщина – це не просто земля, де вони ростуть, батьківщина - це можливість обіймати своїх батьків, це можливість мирно жити, не здригаючись від телефонного дзвінка.

Хочеться просто жити спокійно, як це було до 24 лютого, планувати своє майбутнє, радіти сонцю, морю, та просто тому, що настав новий день. Страшно жити одним днем і дякувати Богу, що в твою оселю не залетіла ракета, або твоїх родичів росіяни не забрали у підвал за те, що вони виставили в соцмережах фото з українським прапором.