«Кидати свій кут і кудись їхати страждати?»

Дочка Валентина Миколаївна Корзун:

Наше селище колись цвіло й раділо. Усі ходили з піднятою головою. Була робота. У нас були і садки, і ясла, навіть цілодобові. Стільки було діток! Школа працювала у дві зміни. І лазня була, і швейка, і хімчистка, все у нас було, і кафе гарне було.

А зараз у нас помирає селище, залишаються одні пенсіонери. І їхати молоді нікуди. Де і хто нас чекає? Кидати свій кут і кудись їхати страждати?

Це на психіці дуже відбивається, нервуєш і починається тряска. Бабуся взагалі в сльозах, ридає, тому що вона війну пройшла. Бомбардування ось ці всі вона на собі відчула. Дідусь примружився і сидить. А що робити?

Він після інсульту. Ледь що – починає плакати. Розмовляє так собі. Він 40 років пропрацював на «БелАЗ». Скільки у нього нагород є! Потім пішов на пенсію, у школі 10 років пропрацював слюсарем. А потім один інсульт накрив, потім через деякий час другий. Тепер ходити не може, ні одягнутися сам не може, ні поголитися.

Миру хочемо, найголовніше – миру, спокою. Робота щоб у дітей була, щоб вони теж не страждали, не сумували. Зараз кар’єр – і той закрили. Їм уже по 48 років. Де роботу шукатимуть?

Мама Пелагея Іванівна Палкіна, 94 роки:

Дуже важко, дуже важко. Коли стріляють, на мене дуже впливає, тому що я це пережила на своїй шкурі. У госпіталі в ту війну працювали. Їздили, збирали хворих. Поранені були, валялися на полі. Прали, за ними доглядали.

Що мені в День Перемоги було 8 травня перед кінцем війни? Якраз сказали: мир. Мене поранило об 11 годині восьмого числа. А на 9 травня Перемога була.

Тут під час війни і до війни я працювала трактористом 10 років. А потім забрали в Німеччину. Приїхала звідти, працювала 26 років дояркою. Та війна була хіба така, як зараз?