Мені 57 років. Ми жили в селі Малі Щербаки з чоловіком і мамою. Маму я доглядала, бо вона була старенька, вже померла. Почалась війна - нас почали бомбити, хату розбомбили. Думали, на старості будемо жити в своїй домівці, а все розбили.

В селі завжди є що поїсти - погріб був забитий. Завдяки нашим «братам» нам все побили: і качок, і курей. Медикаментів не було.  Коли ми були в окупації, нам не дозволяли виходити, а сильно не чіпали. 

В хати, де були люди, вони не заходили. А де було пусто, то звісно грабували, все виносили.

Слава  Богу, ми недовго були в окупації - на Пасху 2022 року прийшли наші хлопці. Коли вони нас звільнили, ми ще не збиралися нікуди, але потім почали так стріляти, що з погребу неможливо було вийти, і ми вирішили виїхати. У нас була своя машина, а в кого не було, то наші хлопці допомагали евакуювати.

Їхали в нікуди. В Запоріжжі син, але він в гуртожитку живе. Ми їхали до нього, а там одна кімната. Ми пару раз їздили додому, возили собакам їсти. Там були хлопці наші, то вони годували, чим могли.

Мені якби мир настав, перемога була, і повернутися додому. Ніякого майбутнього не плануємо. Роботу знайти в такому віці складно, так і живемо.