"Брат вижив на котячому кормі"

Ми виїхали до Львова у перші дні війни, бо тут навчався мій старший син. Поїхали разом з п'ятирічною донькою. Зараз у Львові так і залишились. Батьківська квартира згоріла, будинок знесли. У Маріуполі залишається мій брат, квартира вціліла. Він боїться виїжджати, чекає на визволення. 

У перший день війни вже було чутно вибухи. Не близько, бо ми жили у центрі, але дитина боялась, і кішка - теж. Ми б не виїхали так швидко, якби не наш старший син, який був у Львові. Він сам узяв квитки і дочку підговорив, щоб вона стала плакати і проситися до брата. Ми думали, що буде як у 2014-15 роках: побахкає і перестане. Добре, що виїхали, бо потім було б складно. 

Ми виїжджали разом із племінницею - у неї теж така дівчинка, як у мене. Ми побачили очі наших солдатів біля залізничного вокзалу і розплакалися, тому що вони самі не розуміли, що з ними буде. Коли їхали, було страшно, бо стріляли "гради" на нашому шляху десь далеко, а також летіли вертольоти. Біля Білої Церкви бахкало, коли ми їхали. А потім хвилювалися за рідних, які залишилися в Маріуполі. Шукали телеграм-канали, які самі мешканці створювали: дивились, чи вціліли наші будинки. Рідні всі вижили, а деякі знайомі загинули. 

Львівський клімат доньці не підходить, постійно хворіє. Наш азовський клімат - чудовий.

Коли ми виїжджали, чоловік набрав дві баклажки води, вони залишились у загальному коридорі. Наш будинок дуже обстріляли, було багато трупів, але дім вцілів. Я запаслася їжею і дуже хотіла, щоб брат із татом пробрались до нашої квартири, бо вони дуже голодували. Брат навіть котячий корм їв - на ньому і вижив. Коли брат прийшов, то побачив, що досі стоять ті дві баклажки води в коридорі. А сусід дід Коля сказав: "Бери, це твоя вода, її набрала твоя сестра". З водою були величезні проблеми, і той дід Коля її не зачепив, бо вода була сусідська. Цей випадок мене дуже вразив.

Хотілося б, щоб звільнили Маріуполь, але мені здається, що у нас замало сили проти орди. Може, буде якесь диво. Я на це дуже сподіваюсь.