Гусєва Поліна, учениця 9 класу Запорізької спеціалізованої школи I-III ступенів №72 з поглибленим вивченням хімії та біології

Вчитель, що надихнув на написання есе: Стояк Тамара Миколаївна

    «Війна. Моя історія»      

Маріуполь ...24 лютого 6:40 ранку. Я спокійно спала та мене розбудила перелякана бабуся. Я спитала: « Щось трапилося?» У відповідь почула: «... Онучко,  почалася війна». І тут  «приліт» ...Я дуже злякалася, побігла нагору до мами, яка розмовляла з кимось телефоном, сильно плачучи.

Ми почали думати, що нам робити й тут прилетіло зовсім близько. Прочитавши новини, я зрозуміла, що потрапило до будинку, де спали люди. Бабуся пішла по хліб у сусідній будинок і за кілька хвилин туди теж  “прилетіло». У мене шок, піднялася температура, нічого не тямлячи,  в сльозах я збирала ікони, які впали через приліт. У новинах дедалі більше показували знищені будинки та мертвих людей.

Приїхав мій переляканий тато зі словами, що перший приліт він дуже добре бачив  і потрібно швидко збирати речі, щоб поїхати до центру міста. Ми думали, що буде як у 2014, але, на жаль, почали бомбити центр.  Дуже довго довелось стояти на Порт Сіті, і тоді ми   вирішили їхати до Бердянська. Там не бомбили, і мене це дуже тішило. Тут нічого не нагадувало про війну. Люди веселилися і ніхто з них не знав, що таке страх та безвихідь. Ми винайняли хорошу квартиру і я сподівалася, що через пару днів ми повернемося додому, і все буде так, як раніше.

Щогодини я писала своєму другові, щоб дізнатися, що відбувається  у Маріуполі.Вранці нам сказали, що Бердянськ здали та сюди йдуть орки.

Друзів брата вбило в Умані,  він проплакав всю ніч. Вранці він вирішив піти захищати Маріуполь, і нам довелося їхати назад… Це було величезною помилкою. Люди стали шаленими, почали красти речі з магазинів, бо магазини тоді ще працювали, і можна було хоч щось купити.

Брата забрали, 26 лютого я його вже не бачила. Пару днів ми були вдома, я дуже боялася, що прилетить у будинок і ми всі помремо... Мер окинув місто і поїхав.

1 березня ми виїхали в центр і винаймати квартиру, але через пару годин вимкнули світло, води вже не було ... У нас була тільки пачка макаронів і тушонка. Не розповідатиму про кожен день, тому що це дуже довго і боляче… 10 березня  о 5:49 орки зайшли в наш район, почали стріляти по домівках і кричати: «Ви вдома..?»

Тато пішов заводити машину, орки вистрілили в неї.., тоді моє серце розбилося. Я сиділа, заплакана в машині без скла, і чула як вони галасують: «Ви ж чекали на нас! Ось вам сюрприз...»

Усі наступні дні ми жили у підвалі, з нами було ще 15 людей. Ми всі були голодні, але  бомбили так, що вийти було неможливо,  нічого приготувати. А ще було дуже багато «ждунів». І як же бридко сидіти з ними в одному підвалі! 15 березня мій будинок був знищений...орки вбили мою кішку і  бабусю...Вони живцем згоріли.

Брат пропав у Маріуполі, а я молилася щодня, щоб він був живий. Через декілька днів його було знайдено пораненим в порту. Потім він потрапив у полон, де його намагалися вбити, а зараз уже понад 500 днів він перебуває в полоні.

Моє життя дуже змінилося, його розчавили танки.

Ми виїхали з Маріуполя, та я не відчуваю себе захищеною... Мені досі здається, що  хочу їсти. Я хочу додому! У  Рідний дім.

Через стрес мій тато став інвалідом,  мені доводиться стежити за ним, щоб нічого не трапилося. 

Минуло вже багато місяців, але мені досі сниться той жах, і я прокидаюся у сльозах. Я дуже хочу, щоб був Мир, і я, нарешті, знайшла спокій...