Вікторія Забарнюк, 11 клас
Шепетівський навчально-виховний комплекс №3 у складі "Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів імені Н. Рибака та ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою"
Вчитель, що надихнув на написання есе: Костюк Людмила Сергіївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Четвер. На годиннику близько шостої ранку. Чому мама не спить у таку пору? Звідкись збоку моєї кімнати чути вібрацію телефону, яка тільки що перервалася. На фоні ввімкнений телевізор, з якого долинають звуки, схожі на новини, не впевнена. Мама досі ходить з телефоном біля вуха. Дзвінок повторився. Тато? Навіщо йому дзвонити мені? 

– Алло? Тату, що сталося? Алло? – немає ніякої відповіді, чути, як хтось кричить на фоні, й це точно не голос мого тата. Що взагалі відбувається? 
– Прилетіло… Там димить вже. Жах…. Треба звалювати. Що це?.. Як виїхати? – відголоси якогось дядька із сумішшю ненормативної лексики долинають з трубки. Де мій тато? 

Шок. Щось бахнуло. Двічі. Ще більше лайки чути з телефону. Вона не вщухає. Метушня продовжується. Хто б це не був, їм мене не чути. Я нічого не розумію. Страх охопив мене.

Хаос змінився на гудки завершення дивного дзвінка. Я вибила. Телефон знову лежить на комоді, а я лягаю далі спати. Не усвідомлюю, що тільки що сталося. На вулиці так темно, а тільки включене світло у людей дає розгледіти вулицю. Спокій триває недовго. Мене хтось будить. 
– Віко, донечко, прокидайся. Почалася війна... – сказала мама, проте я не вловлюю нічого з того, що почула. Війна? Що вона таке каже? Тато. Мені дзвонив тато, і там було чути вибухи. А я вибила… Я вибила. Тату, скажи, що з тобою все гаразд. Що я наробила? 
– Мамо, мені тато дзвонив. Там було чути голос знайомого дядька і якийсь вибух та багато крику. З татом все добре? – поспіхом почала говорити я, мені так страшно. Почалася війна. 


Пройшло дві години суцільного переживання. Речі вже зібрані, а я в подруги чекаю, коли приїде мамина сестра і забере мене. Мамі не можна покидати місто, а тато не може виїхати з Києва через велике скупчення людей. Мені так страшно, ще тільки вчора гуляла з подругою і планували, як проведемо вихідні.

А тепер в житті – чорна прірва, і немає ніякого проблиску світла. Все зруйновано.

***
Йшов другий тиждень війни. Новини переглядаю кожного дня. Від мене залишилася тільки плоть і кісти. З кожним днем помирає моя душа. Я вже не бачила батьків близько трьох тижнів. Сльози в очах стали буденністю, від звуку тривоги замирає серце. Проведені ночі в коридорі не покидають мене. Як це пережити? Я дуже сумую за батьками, тато досі не приїхав додому, а я застрягла в селі з родиною мами. Мені так погано. Не вистачає свого дому та сімейного затишку в колі сім’ї. Мами й тата. Живих фізично і морально. Я знаю, що з ними все добре, але це не допомагає не сумувати.

На фоні чути плач сестри. Їй тільки що хтось подзвонив. По голосу схоже на дядька Івана – її тата, який також є братом мого тата. Він проживає в Конотопі, а там зараз тривають сильні бої та довгі тривоги.

Плач сестри посилився і чути періодичні схлипування. Я почула слова, які зруйнували якусь частинку мене назавжди.
– Доню, я не можу зараз довго говорити, але слухай мне уважно й не плач, будь ласка. Якщо я не вийду на зв’язок до п’ятої, то мене вже немає в живих, – з приглушеним смішком з нотками  смутку звучать гудки по завершенню дзвінка. Ще більше сліз з’явилося в наших очах.

Цей день ми провели, не перестаючи плакати, а біля п’ятої вечора не відходили від телефона. Коли на годиннику було вже 17:23 надія покидала нас. Але ми почули той дзвінок, який чекали. Він живий. Там було чути вибухи, але з ним все добре. Це стало найголовнішим, просто чути його голос.
***
Сьогодення. Я пережила ці важкі перші дні повномасштабного вторгнення. Перші прильоти в моє місто, які вбивали мене частинками. Важкі часи проведені, коли чекала почути бажаний дзвінок від рідних, та їхнє: «Усе гаразд».

Я зруйнована. Тривоги стали буденністю. Це жахливо усвідомлювати, але це так. Таким стало моє життя. Так мені досі страшно, боюся якогось ранку не прокинутися або почути про смерть когось з рідних.

Від цієї думки мене вивертає. Але я продовжую жити та шукати в чомусь краплинки щастя, які дадуть віру на все хороше, що може бути. Очікую спокою, закінчення війни, однак усвідомлюю що так, як раніше вже ніколи не буде…
Слава нашим Героям! Слава Україні!