Дарʼя Губницька, 16 років, учениця 11 класу Радушненського ліцею, смт. Радушне, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Марчук Марія Василівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна, не раз ми чули цей термін від дідусів та бабусь, які пережили цей страшний час, але на жаль тепер і ми можемо переказати своїм дітям цю вже нову страшну історію, яку розпочали російські фашисти проти мирного українського народу.

24 лютого, шоста година, я прокидаюсь у школу, мама вже не спить, на вулиці ще раніше не знайомі мені звуки. Перед школою я завжди любила перевірити соцмережі, заглянула і цього разу, увесь мій інстаграм заполонили відео та фото з підписом: почалась війна, це більше не просто погрози російського диктатора Путіна. Я у розпачі, у середині наче взяли і вичавили, ні настрою, ні сил щось робити не було. Цей жахливий день навіки розбив мене.

Другий день війни. Нарешті, уся моя родина разом, тільки тепер інші заняття,

замість того щоб зібратися за чашечкою кави і смачним тортом, ми зібралися, аби зробити надійне укриття.

Перші повітряні тривоги, але я зовсім не розумію цей термін та ще не знаю на скільки це серйозно. Мама з татом придбали багато їжі, вона також піде в укриття. Пройшла неділя. Я вперше побачила винищувач, не розуміючи чий він, побігла з мамою і подругою в підвал мого сараю, він би не захистив нас, але там було спокійніше. Купа повітряних тривог, я дотримуюсь усіх правил і з кожною йду в укриття, іноді навіть доводилося спати там, у холоді, все через страх і паніку.

Пройшла неділя. Ми з мамою і сестрою вирішили виїхати до Польщі, ні з ким не попрощавшись ми сідаємо у таксі, яке довезе нас до вокзалу, потім довге очікування, тисячі жінок з дітьми, на спині евакуаційні рюкзачки, заповнені вагони, за що це все випало на нашу долю?

Вночі у потязі скрізь вимкнули світло, тому вночі десь далеко було видно спалахи від російських бомб.

Приїхавши у Львів я нарешті за весь цей час відчула спокій, ми сіли у автобус, який довезе нас до кордону з Польщею. Темна ніч, ми біля кордону, на вулиці дуже холодно, знову багато людей, знову довге очікування, лише вранці змогли перейти кордон, але найголовніше, ми нарешті у безпеці і від цього тепло на душі. Я зможу поїсти, помитися і спокійно спати не прокидаючись від кожного повідомлення. Це моя перша довга подорож і вона завжди буде розцінюватись як найтяжча. 8 березня, ми вже у Вроцлаві, поздоровляю себе і родину макдональдсом, але хотілось би святкувати це з хлопцем за романтичною вечерею.

Пройшов місяць, я вже знаю усі магазини біля мого нового дому, ходжу до церкви, їзджу по гуманітарну допомогу та намагаюсь хоч якось допомогти нашим янголам-охоронцям,

які стали на захист держави, доречі, мій брат у цей час вже також воював. Моя мама та сестра вже працюють санітарками у польскій лікарні, я ще не можу звикнути до того що займаюсь онлайн уроками з-за кордону, стараюсь виконувати усі завдання, аби максимально відволікти себе, боюся кожного літака та вертоліта, адже тепер думаю, що вони несуть лише зло. Фотографую усе навколо себе, бо тепер ціную усе навкруги. Відчуваю, що хочу додому, але Херсонська область вже окупована і є висока вірогідність обстрілів мого селища. Переїзджаю з Вроцлава, у дорозі плачу, бо він був прекрасний. Мій новий дім був у горах, у не менш прекрасному місті-Єдліна-Здруй. Перше квітня зустріло мене першим снігом, це було щось схоже на зимові Карпати, тому я могла відчувати себе, як вдома. 16 травня, зранку читаю новини про ракетний обстріл селища Десна, що на Чернігівщині, багато людей загинуло, мій брат не виходить на зв'язок, увесь день намагаюсь додзвонитись або хоча б отримати коротку відповідь у соцмережах. 17 травня, у списках загиблих та ранених його не має, маю надію, що він ще живий. 18 число, день коли я перестала існувати всередині, мій янгол-охоронець загинув ще з сотнями таких же хлопців, у цей же день я і моя родина (яка на цей момент перебувала зі мною у Польщі) збираємо речі і їдемо додому. Далі тяжкі дні скорботи та вшанування.

За весь час повномасштабної війни мене найбільше вразило те, наскільки росіяни гнилі усередині та бридкі ззовні, це зомбі залежні від пластикової коробки і кровавого диктатора,

без краплі людяності і співчуття. Вони винищують нашу націю жорстоко і цинічно.

Тепер мир звучить для мене, як щось особливе, найцінніше в житті, це не просто тиша на вулиці, життя без повітряних тривог та літаючих над головою ракет, без комендантської години або ж відступ окупантів з тієї чи іншої області, це примирення між кожним з людей у цьому світі, а також спокій душі.