Більшість життя я пропрацювала в друкарні. Встигла поховати дочку й онучку. Коли в сина народився хлопчик, твердо вирішила, що виховувати його буду сама. Ось так і живемо вже 10 років разом.

Паша допомагає в усьому. Я йому єдина близька людина. Ми живемо під обстрілами в Ольгинці вже рік.

Після Другої світової тут не вціліло нічого. Але потім селище відбудували, і життя налагодилося. Ми досі не можемо повірити, що доля нас знову випробовує.

Ми не знаємо, скільки у нас жителів залишилося. Не знаємо, як одержати свої пенсії. Бомби, міни падають прямо серед житлових кварталів. Перебої з електрикою, з водою і газом.

Але про погане я намагаюся не думати. Мені ще онука на ноги ставити.