Романова Вероніка, 11 клас, ЗЗСО І-ІІІ ступенів № 17 Торецької міської ВЦА Бахмутського району Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Макарченко Олена Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

З самого початку повномасштабного вторгнення я не знала, що робити. В мене було багато питань та мало відповідей. Я відчувала страх від кожного почутого вибуху десь на околицях свого селища, що знаходиться в Донецькій області. Страх, біль та бажання жити було у моєму мозку кожен день, саме це змінило моє життя.

Моя родина жила в районі, де було дуже чутно вибухи, тому іноді мене водили до двоюрідної сестри. ЇЇ будинок знаходився в більш-менш тихому місці та я відволікалась, граючи з моїм маленьким племінником.

Ми часто сиділи у підвалах. Десь через тиждень нам подзвонила моя рідна старша сестра Наталія, що на той момент перебувала у Харкові. Вона замовила мені та мамі квитки на потяг до міста Дніпра. Мені було дуже сумно покидати свою домівку, домашніх улюбленців та татка, що залишився там ще на рік. Стоячи на платформі біля вагонів, я бачила купу людей, наче я знаходжусь на ринку “Барабашово”, який був у Харкові. Ще з самого дитинства я часто бувала там, бо приїжджала до своєї старшої сестри. У потязі було жарко та душно. Мені було боязно їхати, бо я вважала, що може саме зараз щось прилетить дуже близько. Цей страх з’явився на основі того, що за декілька днів до нашого виїзду, під Харковом розстріляли автобус із студентами мого міста. Там була навіть моя добра знайома. Але наша поїздка пройшла добре.

Приїхавши до Дніпра, на платформі ми зустрілися з Наталією. Компанія, в якій працює її чоловік Дмитро, надала нам квартиру, тому ми з мамою жили деякий час там. Ця квартира була для нас абсолютно безкоштовна.

Разом з нами також мешкала інша сім'я. Це були батьки однієї із співробітниць компанії. Оскільки ми не знали міста, нам деякий час ці люди допомагали адаптуватися. Вони привозили питну воду. Після цього я зрозуміла, що у світі ще залишилася людяність - це мене змінило, і я захотіла допомагати іншим. Потім  через деякий час переїхали до родичів, бо вони виїхали у Чернівці та дозволили пожити у своїй квартирі. Ми все ще були у Дніпрі, але вже з моєю старшою сестрою та її чоловіком.

Втіхою для мене стала гарненька кішечка, з якою я полюбляла гратися. Це був домашній улюбленець Наталії та Дмитра.

Незважаючи на повномасштабне вторгнення, я намагалася добре вчитися та засвоювати навчальний матеріал. Також знайомилась з однолітками та проводила вільний час з ними. Іноді відбувалися зустрічі з однокласниками, які також мешкали у місті. Ми спілкувалися про те, як вони виїжджали, що бачили та кого зустрічали. Були дні, коли, сидячи на лавці, мріяли, як повернемось додому, як зустрінемо свій випускний вечір.

Рома - мій однокласник - так і сказав: « Ти  вдягнеш найкращу сукню та закружляємо з тобою у вальсі, як тоді, коли були зовсім малі». Мені здавалося, що його слова не можуть не справдитися.

Вдень я могла навіть і забути, що йде війна, а ось уночі… Уночі сестра будила нас, бо лунали вибухи, ми хутко хапали речі та йшли до тамбуру. Бомбосховища поблизу ми не мали, тому ховатися не було куди. Нашою надією на життя був тамбур, тому довелося з нього робити затишний куточок. На підлогу поклали каремати, двері затуляли пінопластом, щоб не було протягів. У кутку поставили старенький стілець, на якому розмістили чайник, декілька чашок, чай та цукор. А ще поклали дві ковдри, щоб огорнутись, коли холодно.

Певний час ми мали можливість отримувати грошову та продуктову допомогу. Це були різні організації, починаючи зі звичайних цивільних людей і закінчуючи іноземними компаніями.

Були люди, які просто купували продукти за власний рахунок  та бажали допомогти таким, як ми, людям, що зазнали шкоди від вторгнення. Я вдячна тим, хто допомагав мені, моїм близьким та ще тисячам внутрішньо переміщеним особам. Через рік перебування у Дніпрі моя сім’я переїхала до Харкова, бо тут стало тихіше. Для мене Харків як другий дім, я часто приїжджала сюди у дитинстві до сестри. Повернутися у це місто було майже тим самим, що повернутися додому.

Переїзд був важким. Квартира, у якій проживали Наталія та Дмитро, підпала під атаку мародерів.

Першого березня навпроти будинку, де жила сестра з чоловіком, прилетіло дві бомби та двері квартири вибило. Про це ми дізналися з телефонного дзвінка сусідів, які тоді, налякані, їхали позаочі. У квартирі була побутова техніка, одяг, меблі та багато іншого. Але їхати, щоб вставити двері, тоді було лячно. І ось, коли ми приїхали, двері були поставлені під стіну, заходячи в квартиру серце завмерло. Навколо пил, на підлозі та ліжку скло. Що дивно, комп’ютер, телевізор - все було на місцях. Тільки безліч пустих пляшок з-під горілки, недопалки, якась дивна суміш та бруд, повсюди бруд. Це було огидно, але тішила надія на минуле життя.

Оскільки нас було чотири людини, ми активно прибирали ту маленьку, але таку рідну квартиру. Життя запанувало. Я і мама були в одній кімнаті, сестра за чоловіком - в іншій. Ми почали шукати ще одну невеличку квартирку, бо кликали тата, адже у нього було зовсім страшно.

До нас приїхав мій батько та зміг взяти лишень котика та собачку. Шкода, що інших пухнастиків він не зміг забрати, бо вони втекли - він не зміг їх знайти. Я все ще сподіваюсь, що з ними все добре. Пам'ятаю, який наляканий був мій котик – Гєрич. Розумію, він пережив дуже багато страшного.

Зараз я щаслива ходити знайомими вулицями, їздити на метро, до якого звикла, але дуже сумно дивитися на зруйновану архітектуру та будинки. Війна дуже сильно на мене вплинула, скоріш за все, мого будинку в селищі більше немає та це дуже сумно. Інколи, згадуючи час, проведений там, десь уже дуже далеко, і там, куди більше неможливо повернутися, мені хочеться плакати. Мені завжди лячно від вибухів, та коли лунає повітряна тривога, я одразу спускаюсь у найближче укриття. Також коли я чую гучний звук - мені стає моторошно, але цей звук може не несе ніякої шкоди. Якщо чесно, можливо зовсім трохи я заздрю зовсім маленьким дітям, тому що вони не розуміють, що зараз війна. Їм хочеться бігати, стрибати та єдине, чому їм може бути сумно, – це те, що вони впали та трохи подряпались.