Ніхто не думав і не гадав, що буде таке. Ніхто не чекав. Важко ми це сприйняли, а як побачили війну поряд, то ще важче стало. 

Вразило, що росіяни прийшли як господарі. Вони тут нічого не зробили, а прийшли на все готове. Ходять героями, а ми – наче ніщо. Хоча ми там усі нормально жили. 

У нас уже пів села немає, а пів села ще тримаються, але ж невідомо, коли ця війна закінчиться. Люди повиїжджали. Кожен жити хоче.

Ми якраз на правій стороні Дніпра жили. Ще рік протрималися, але там було неможливо жити. Бомблять, і ми тільки й знаємо, що ховаємось. Тому ми й вирішили виїхати.

Зараз із жінкою перебуваємо у дочки в Кривому Розі. Тут хоч і тривоги, але нічого не чути. А вдома дрони літають, і снаряди падають, і через чотири кілометри вже рашисти, тому складно там. Ні світла, ні води немає вже два роки. 

Я так думаю, що війна скоро не закінчиться. Мабуть, поки не переб’ють усіх. Як то кажуть, надія помирає останньою. Хочеться в село повернутися, на батьківщину.