Дніпрянин возить гуманітарну допомогу на деокуповані території і відчуває шок, коли бачить руйнування і постраждалих людей

Ми з Дніпра. Жінка з дочкою і з онуком виїжджали у березні двадцять другого року в Польщу. Зараз жінка повернулася, а дочка з внуком там залишилися.  Жінка на пенсії, я працюю. Возимо гуманітарку людям,  які  постраждали.

24 лютого ми спали, а росіяни почали місто геть бомбити: і по аеропорту, і з іншої сторони. Жінка з дочкою злякалися. Моторошно було. Мій  однокласник колишній у Москві живе,  він підполковник російської армії. Я писав йому, що він робить, хоч він і у відставці, - він набрав мене. Я запитав у нього, як він сидить там, що він думає, і він мені відповів: «Война єсть война, мы всє когда-то умрьом». І все, більше я з ним не розмовляв.

Коли ми возимо груз у ті міста села, де люди постраждали, де все побомбили, це шокує. На Харківщині ми були, на Запоріжжя ми їздили, на Донеччину їздили - возили і продукти харчування, і одяг, і ковдри. Звичайно, мені боляче дивитися, як люди вилазили чуть не з-під землі, як вони прибігали до нас, як вони обіймали, як вони ридали. Це, звичайно, дуже важко. Дуже важко дивитися на це все. Війна є війна. 

Коли почали бомбити інфраструктуру, відключали світло. От нас у Дніпрі було і по двоє, і по троє суток без світла сиділи. Чогось наш дім так любили відключати. Ну я знаю, що людям набагато гірше було - люди лишилися всього, без нічого залишилися. Ні будинку, ні документів, ні грошей - нічого.

Приїжджали тоді до нас у Дніпро і з Луганщини, і з Донеччини  із Запоріжжя: люди тікали від війни, вони зовсім голі, босі були. Так що жалітися, що нам було погано, я не можу, бо людям було набагато гірше. 

У мене труднощі були більш моральні, на нервах. Як жінка поїхала з дочкою і онуком в Польщу, вони там пробули майже пів року,  я залишився сам. Мені 60 років буде через два тижні. Важко чи не важко, але треба було і працювати, і по дому щось робити, і город висаджувати. Я за них всіх переживав, вони за мене теж переживали - отакі труднощі. 

Я не настільки немічний  чоловік, щоб впадати в депресію. А от настрій, звісно,  не дуже хороший. Але треба триматися, кріпитися. Дай Бог, це все закінчиться нашою перемогою.  

Є надія, що в цьому році  закінчиться,  нам цього хочеться. Але росіян дуже багато: як людей дуже багато, так і зброї дуже багато. Я думаю, ще рік - два, не думаю, що це затягнеться дуже надовго. Головне - це  добивати їх, і добивати  повністю. А для цього я скажу для цього у нас дуже малувато зброї, і людей дуже багато наших  полягло. 

Я досі не можу зрозуміти, для чого це все росіяни почали. Ну, не можу зрозуміти.  В мене в голові не вкладається, як можна було таке зробить.