«Бої в донецькому аеропорту я бачив з вікна своєї квартири»

Я був арт-директором у ресторанному комплексі «Family Club» у Донецьку. Триповерхова будівля розташована в парку Щербакова. У кінці травня 2014 року ми там влаштували чемпіонат по beer pong, це коли з відстані кидаєш кульки в келих з пивом. Несподівано до нас підійшли люди у військовій формі зі зброєю, сказали розходитися. Ми нічого не зрозуміли, але сперечатися не стали.

Наступного дня почалися бої в аеропорту. За цими жахливими подіями я спостерігав з вікна своєї квартири. Я жив на десятому поверсі в будинку на Ленінському проспекті. Дивився, як рвуться снаряди, і не вірив, що це відбувається в моєму улюбленому місті.

Чергове потрясіння я випробував, коли восени в будинок, де ми жили з дружиною, влучив снаряд. Ми на кухні пили чай, спілкувалися, коли відчули, як будинок здригнувся. Виявилося, що в наш будинок влучив снаряд.

У той день надія на те, що все налагодиться найближчим часом, пропала. Ми прийняли рішення виїхати. Але зробити це вдалося лише в лютому 2015-го.

У Дніпро переїхали я з дружиною і її рідна сестра. На трьох у нас був рюкзак з оргтехнікою та велика картата сумка з речами. Чому в Дніпро? Тут у дружини були знайомі, які запропонували їй роботу. Ми погодилися, принаймні, у когось був заробіток на перший час.

Із пошуками житла була окрема історія. Перша масова хвиля переселення припала на літо 2014-го. Узимку 2015-го поновилися бої по всій лінії фронту, і почалася друга хвиля (не така численна) виїзду з непідконтрольних міст. Але орендодавці, як і раніше, не горіли бажанням мати справу з тими, у кого в паспорті була донецька або луганська прописки. Майже добу ми просиділи в Макдональдсі, телефонуючи всіму пошуках квартири.

Коли ми вже зневірилися, зателефонував ріелтор і запропонував варіант. Це була трикімнатна квартира, у якій до цього жила сім’я з Луганська. Вони переїжджали до Києва, а господарі здавали житло принципово тільки переселенцям.