Максимова Домініка, 11 років

Здається, давно це було... Але цей жах і біль неможливо забути. А почалось все зненацька.

І для мене, чотирирічної дитини, було зовсім незрозуміло, чому став таким похмурим і стурбованим тато, а у мами весь час заплакані очі.

Все частіше батьки знаходили для мене забавки, або ж просто вмикали мультфільми, щоб наодинці вирішувати якісь болісні питання. Пригадується і розпач в маминих очах після перегляду телевізійних новин. І незрозуміло, чому весь час небо розриває ґул літаків. Все частіше, десь вдалині, тишу переривали гучні моторошні зриви, а в моєму рідному Алчевську стали з'являтися солдати на військовій техніці зі зброєю в руках.

І, здається, життя продовжувалося... Цілком звичне життя, але немов хтось просто взяв і вимкнув в ньому кольори... Бо все, що для мене було таким важливим, дорогим, зрозумілим і знайомим, стало неважливим.

А день, який змінив все моє подальше життя, я, якщо чесно, воліла би просто забути... Це був теплий сонячний весняний день. Мама вже була у відпустці, а тато щойно прийшов з роботи. Від вечері відмовився і мав стомлений, занепокоєний вигляд. Але все ж таки до парку відпочинку ж нами пішов. Вже там, катаючись зі мною на роликах, він на мить став усміхненим, як і раніше, а ще гордим, що таки навчив мене їздити самостійно.

Ті світлини, які мама зробила того вечора, переглядаю й досі, а почуття від перегляду змішані... Бо ж чи думала я тоді, що це була наша остання сімейна прогулянка...

Вже наступного дня ми їхали до бабусі в Сватове і ця поїздка була тривожною і не схожою на інші. Водій нервував та весь час стурбовано про щось говорив із татом. В поїздку мені не дозволили брати з собою речі, окрім моєї улюбленої м'якої іграшки і маленької дитячої сумочки з дрібничками.

Мама залишила всі свої прикраси вдома і нервово тримала мене весь час за руку.

А потім були нескінченні блокпости, на яких нас запитували про ціль поїздки. Тато чомусь говорив неправду, буцімто їдемо на дачу, яка зовсім поруч. Мені було страшно і, щоб не бачити жахливих здорованів зі зброєю, я вляглася на мамині коліна і затулила руками очі. Та під час чергової зупинки відчинилися двері з мого боку і невідомий у камуфляжі вирвав з моїх рук дитячу сумочку, витрусивши з неї все до останнього на сидіння автомобіля.

В ту мить мені стало неймовірно лячно!

Поїздка продовжилась, а смуток і оціпеніння не залишали, аж поки у вікно я не побачила український прапор.

"Ще не вмерла України ні слава, ні воля" - вирвалося вільним птахом із моїх грудей! А у мами покотилися сльози. Яке ж то було полегшення і неймовірні відчуття! Той невеличкий клаптик жовто-блакитної тканини надав нам захист і віру в те, що надалі все буде добре.

А далі були бабусині обійми, смачна вечеря і довгі розмови за столом. Ми це пережили, ми це змогли і ми в безпеці! Розповіді переривалися слізьми, стривожена бабуся і дідусь ніяк не могли заспокоїтись. А сни мене знову і знову повертали у той злощасний день....

Вже минуло достатньо часу... Та як забути те, що повністю змінило життя, розділило нашу сім'ю, відібрало в мене рідну домівку, вірних друзів і звичний для мене спосіб життя?..

Там, на вже непідконтрольній території, залишилися мої братики, рідний дядько, бабуся і найкращий у світі татусь. Я ним пишаюсь, я його дуже люблю і мрію, що коли-небудь з ним зустрінусь і більше ніщо не змусить нас розлучитись.

Довгий час мені здавалося, що це просто страшний сон. А зараз я просто хочу, щоб якомога скоріше ці жахи закінчилися і люди знову зажили звичним для них життям.

Чи вже відболіло? Ні!!! І якщо б можна було загадати єдине бажання, то я би попросила миру нашій землі і цілісності для України. Боже, допоможи всім нам, благаю!!! Слава Україні! Героям слава!