Лотоцький Владислав, 10 клас, Радехівська спеціалізована середня школа з поглибленим вивченням іноземної мови

Вчитель, що надихнув на написання есе - Габінет Ольга Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Повномасштабне вторгнення росії застало всіх зненацька. Це був момент, коли час зупинився, а все звичне життя раптом втратило сенс. Замість розмов про оцінки чи нові ігри — ми говорили про ракети, сирени та евакуацію.

Навіть будучи ще підлітком, я чітко відчув: у нашій країні почалася боротьба за виживання, і кожен — навіть найменший — може бути корисним.

У перші тижні війни всі були розгублені. Але потім прийшло усвідомлення: ми маємо триматися разом. Допомагати армії, волонтерам, один одному. Спершу я просто допомагав батькам збирати речі для переселенців — приносив одяг, сортував харчі. Та відчував, що хочу зробити щось сам.

Одного разу ми з друзями зібралися на вулиці. Говорили про те, що бачили в новинах, як наші військові героїчно відбивають атаки, як волонтери рятують людей. І тут один із хлопців сказав: “Було б круто теж щось придумати. Щоб самостійно допомогти ЗСУ”.

Спершу ми пожартували, що можемо хіба що лимонад продавати. Але потім я згадав, як кілька років тому ми всі були захоплені плетінням браслетів з резинок.

Тоді це було модно, всі купували набори,  плели вдома чи на уроках трудового. І я запропонував: “А якщо зробимо патріотичні браслети і продаватимемо? А гроші — на ЗСУ!”. Ідея всім сподобалася, і вже наступного дня ми взялися до справи.

У кожного вдома знайшлися резинки, станочки, коробочки для зберігання. Спочатку ми плели браслети просто на колінах, без особливих візерунків — прості, але власноруч. Обрали кольори прапора — жовтий і синій, і почали з них. Потім з’явилися ідеї браслетів із тризубом, з написами “Слава Україні”, “ЗСУ”, “Воля”. Хтось вчився новим технікам, хтось робив власні стилі.

Всі відчували, що роблять хорошу справу і допомагають військовим.

Ми з друзями ходили по місту з браслетами, які робили за день перед цим. І люди почали цікавитись. Хтось кидав 20 гривень, хтось — 100. Були такі, що не брали браслет, а просто жертвували гроші. Ми продали браслети досить швидко, завдяки небайдужим людям, які були раді допомагати нам. Цей день я буду пам’ятати довго. Наша ініціатива почала набирати обертів. Батьки підтримали, викладали фото у соцмережі.

Один раз ми зібрали понад дві тисячі гривень за два дні, і передали їх місцевим волонтерам міста Радехова. Волонтери надсилали нам фотозвіти, писали слова подяки. Від цього ставало так тепло на душі, що хотілося ще більше працювати.

А ще я пам’ятаю день, коли до нас завітав справжній військовий. Його привів один із волонтерів, щоб ми побачили, для кого все це. Він був у формі, з шевронами, трохи втомлений, але усміхнений. Сказав: “Я вам дякую. Ви навіть не уявляєте, наскільки важливо знати, що ви — з нами. Ваша підтримка — як броня. І ваші браслети ми носимо з гордістю.” Один із хлопців подарував йому свій улюблений браслет, який плів довше за всіх — складний, із кількох шарів.

І я бачив, як той військовий його одягнув одразу на руку. Ця історія не просто навчила нас плести чи збирати гроші. Вона змінила нас.

Ми стали уважніші, згуртованіші, відповідальніші. Навчилися працювати командою, планувати, ділити обов’язки, підтримувати один одного. Дехто з нас ніколи раніше не брав участі у волонтерстві, а тепер став ініціатором інших проєктів. Я зрозумів, що справжня допомога — не завжди велика. Це не мільйони гривень і не гучні слова. Це маленькі кроки, зроблені від щирого серця. Це дитячі руки, що плетуть браслети, і дорослі серця, які вірять у перемогу. Сьогодні ми вже не продаємо браслети, бо навчання, підготовка до іспитів, інші обов’язки. Але я знаю: якщо буде потрібно — ми знову станемо поруч. Бо допомога — це неодноразова річ. Це стиль життя.

І я гордий, що наша історія — це ще один доказ того, як діти можуть бути частиною великої боротьби. Не зі зброєю, а з добром, творчістю і серцем.