Я Клавдія Іванівна. Мені 50 років. Про початок війни я дізналася від старшого сина, якого рано визвали до пожежної частини, в якій він працював. Ми вдвох з меншим неповнолітнім залишилися вдома і було вже чутно, як бомбардували Волноваху і Маріуполь.

Найбільші труднощі під час війни - непорозуміння тих людей, які докоряють, що ми до них понаїхали. Шокує смерть невинних. Психологічні аспекти є найбільш важливі. Підтримка рідних вирішує проблему. Живемо своєю сім'єю. Але близьких і рідних не бачили з початку війни.

Приємно зворушують краєвиди України, коли проїзджаєш містами, селами, полями і лісами та насолоджуєшся безкраїми мальовничими куточками.

Півтора року я заробляла підробітками, тепер працюю. Як спогади про минуле життя є фотографії та відео залишків згорілого рідного дому, вулиці, села Нескучне. Покалічені думки, спогади, життя...