Моя родина - це я, чоловік і донька. Ми жили в Маріуполі у центрі міста. У мене було ідеальне життя. Донька навчалася у школі, я працювала перукарем. Чоловік теж працював. 

Ми змогли виїхати з Маріуполя 7 травня. Це був той ще квест. Спочатку намагалися виїхати сусіди, їм вдалося зв'язати зі своїми родичами з Києва. Ті сказали, що є якісь автобуси з Червоного Хреста на Запоріжжя. Ми почали бігати до Порт-Сіті, чекати на ті автобуси, але нічого не було. "Асвабадітєлі" ще й не дуже хотіли, щоб люди виїжджали. Всі, хто хотіли виїхати на Запоріжжя, були для них "прєдатєли родіни". Коли люди чекали на евакуаційні автобуси, було чути автоматні черги - орки намагалися розігнати натовп. Було таке, що зібрали чоловіків, запхали в автобуси і повезли в РВВС, матами розповіли про те, які вони зрадники.

Коли мені вдалося вийти в інтернет, щоб знайти шляхи виїзду, з'ясувала, що у знайомої є брат, який жив у Нікольському і вивозив людей до Бердянська. Ми домовилися з ним. Але все було непросто, бо місто то закривали, то відкривали. 7 травня почали випускати, і ми поїхали. А 8 вже закрили в'їзд у Бердянськ. Бо 9 травня у них свято, концерти. У Бердянську ми шукали можливість виїхати. Середня ціна у перевізників, щоб вивезти від Бердянська до Запоріжжя була від 3 тисяч гривень до 250 доларів з людини. Ми були втрьох, грошей не було, тоді ми знайшли волонтерів і записалися в чергу. Вони зі мною зв'язалися, і ми поїхали.

Водій нам сказав, щоб усі люди в автобусі говорили, що ми їдемо на Мелітополь. Ми не хотіли говорити "асвабадітєлям" на блокпостах, що ми від них виїжджаємо. 

Потім ми поїхали на Запоріжжя: на одному блокпості стояли кілька годин, на іншому. І той сумнозвісний блокпост у Василівці - як тиха Варфоломіївська ніч. Я чула, що там влаштовують обстріли: снаряди лягають поряд з дорогою, на якій стоїть колона машин. Ми стояли неподалік від шлагбауму аж до півночі. Аж раптом я почула вибухи і побачила з вікна мікроавтобуса спалахи. Зрозуміла, що це летить на нас. Приземляються ці снаряди неподалік, автобус хитає. Сказати, що було страшно - це не сказати нічого. Я думала, що це останні секунди мого життя. Одна справа, коли ти в будинку і ховаєшся в підвал, а інша - посеред дороги. Якщо прилетить - то все. Через кілька хвилин був другий захід. Орки на блокпосту нам сказали: "Ось бачите, як ваша Україна вас любить і обстрілює". Зрозуміло було, що це не Україна точно. Ми стояли на блокпосту майже добу, але виїхали. 

Ми доїхали до Запоріжжя на волонтерський пункт, а потім вирішили їхати в Тернопіль. Хотіли, щоб було тихо і не дуже дорого. Тепер потроху повертаємося до життя. 

Ми тепер безхатьки, колишнього життя більше немає. Всі настройки повернулися до заводських установок, і все потрібно починати з нуля. Я не впевнена, що хочу повертатися до Маріуполя.