«Бізнес довелося закрити, будинок залишити та під залпи артилерії виїхати до Одеси»

Війна на Донбасі змусила багатьох моїх земляків зробити «перезавантаження» свого життя – перебудуватися під ритм іншого міста, пройти професійну перекваліфікацію. Або відкрити власну справу, про яку в мирний час навіть і не думав. Я і не думав, що стану в Одесі шанованою людиною серед таких же інвалідів-візочників, як і я сам.

В юності я мріяв стати міліціонером або футболістом, у 14 років лікарі поставили страшний діагноз – вроджена спінальна аміотрофія. Через десять років виявився прикутим до візка. Із дружиною Наталією Чехонацькою познайомився на початку весни 2008 року в Донецькій обласній лікарні відновного лікування. У 22-річному віці за збігом обставин вона стала інвалідом.

Було дуже важко, особливо коли після закінчення інституту за спеціальністю економіка підприємств я не зміг знайти роботу. Куди не звертався, скрізь давали від воріт поворіт. Тоді я відкрив в Донецьку інтернет-магазин спортивних товарів.

Пізніше я почав займатися в інвалідному кріслі спортом. Тоді в Донецьку з’явилося «інватаксі» – таксі для інвалідів. Було 4 автомобілі. Фонд, який їх обслуговував, давав можливість двічі на тиждень проїжджати безкоштовно певну кількість кілометрів. Це оживило рух людей з інвалідністю в місті. З’явилася можливість їздити на фестивалі, змагання, стали доступніші заняття спортом.

Марили ми з Наталею поїхати до Києва на чемпіонат України з танців на візках. Але мрії цієї не дано було здійснитися – до міста прийшла війна.

Бізнес довелося закрити, будинок залишити та під залпи артилерії в червні 2014 виїхати до Одеси. Мій племінник, якому на ту мить було трохи більше рочку, жив у районі аеропорту. А перші бойові дії почалися саме в цьому районі. Ми виїжджали всією сім’єю: я, дружина, племінник із мамою, батьки. Нас вивозила Європейська асоціація з прав інвалідів. У нас був день на підготовку. Тоді тільки все починалося, і тому в нас була можливість спокійно доїхати до вокзалу.

У Південній Пальмірі таких як ми, інвалідів-візочників із Донбасу, розмістили в санаторії «Куяльник». Нас прийняли добре. У кожній кімнаті є свій санвузол. Звичайно, ніхто не очікував, що наше перебування затягнеться надовго. Думали, що приїхали на 2-3 тижні. Спочатку харчувалися безкоштовно. Навіть дозволили пролікуватися. А тепер за харчування доводиться платити.

Санаторій знаходиться на околиці міста, а кожному інваліду щонайменше один раз або двічі на місяць потрібно їздити до центру, щоб відвідати соціальні служби, медичні установи, супермаркети. Доводилося користуватися маршрутками, абсолютно не пристосованими до перевезення інвалідів-візочників. Добрі люди допомагали занести візочок у маршрутку, але, не володіючи потрібними навичками, не раз кидали наших хлопців, які отримували травми через те, що випадали з візочка. Водії постійно лаялися, що збиваються з графіка, чекаючи, доки ми вирішимо проблеми з посадкою в салон. Так що доїхати до центру Одеси нам було дуже складно.

Тоді за допомогою небайдужих людей нам вдалося відкрити в Одесі перше інватаксі. За основу взяли мікроавтобус Volkswagen LT45. Його переробили: прибрали кілька крісел, зробили спеціальний розкладний поміст – пандус. Мікроавтобус цілком адаптований для перевезення інвалідів, і зараз кожен інвалід, який проживає в Одесі, може замовити цей автомобіль.

Візочник сам може заїхати в салон і виїхати з нього. Із ним можуть їздити родичі та друзі, влаштовуючись на м’яких кріслах. У салоні одночасно можуть поміститися 8 візочників і 5 супроводжуючих. Якщо ж людина їде сама, то наш водій-волонтер супроводжуватиме людину від будинку до місця призначення та назад.