Того ранку я була вдома з двома дітьми. Третя - пішла на автобус, щоб поїхати до школи. Та вона не доїхала, бо водію сказали повернути дітей додому – почались обстріли. Я взяла дітей і побігла в підвал. Біля нашого села проїжджали танки. Далі їх наша авіація розбила.
Маму свою поховала, брат рідний вигнав з трьома неповнолітніми дітьми з материнської квартири. Слава Богу є добрі люди на світі. Я спала на вокзалі на стільцях з двома дітьми і до нас підійшли дідусь з бабусею. Вони запропонували нам поїхати жити до них в село, ми погодились.
Роботи до війни не було. Гуманітарна та гігієнічна катастрофа в нас постійно, бо 2100 грн виплат на нашу родину не вистачає. Добре, що тут в селі приймають кропиву, то я одягаю рукавиці, беру ніж та мішок і йду різати кропиву, щоб було хоч на хліб. Також на городах працюю у людей, щоб хоч якось заробити на прожиття в такий нелегкий час.
Думаю, що ніколи в житті ми не забудемо цю кляту війну.
